Розділ «Дата Туташхіа роман»

Мати ще дихала, коли прийшов Маруда й сказав, щоб повернули завдаток. Маруда приїздив у станицю напровесні, обходив усі хати, домовлявся про закупівлю гусей і давав завдаток під розписку. Восени він розплачувався повністю і гнав гусей.

Було в нього ще одне прибуткове діло — на ярмарку, але про це згодом. Виходець він був не з тутешніх. Прізвище його було Малиновський. Марудою його прозвали за те, що був він завжди брудний, невмиваний, як жебрак. Дядько гладкий, брезклий, з одвислою нижньою губою і маленькими поросячими очицями. Він ходив завжди з роззявленим ротом, наче йому від народження задали складну задачу, він її розв’язує, а розв’язати не може. Не знаю — чи то Маруда дізнався, що в нас мати помирає, чи то з якоїсь іншої причини, але він сказав, що гусей йому не треба і щоб завдаток повернули. Того дня була моя черга пасти гусей. Удома залишався брат. Він сказав, що в нас немає ані копійки, платити нічим. Тоді Маруда зажадав віддати гусьми. Степан — мій брат — каже, гуси ще малі. Маруда відмовився ждати, давайте, каже, гусей або поверніть завдаток. Мати почула ту розмову. Давно вона не вставала з постелі, а то зібралася з силами, пішла до балкона, та ноги підвели, впала, вдарилася головою об одвірок. На шум прибігли сусіди, побили Маруду й вигнали.

Він на нас — скаржитися. Через тиждень заявився пристав і забрав гусей. Луки дома не було. Він повернувся ввечері. Картина, самі розумієте, яка: там мати стогне, тут ми з братом ревемо. Він почав нас утішати й дав сорок карбованців. Але доброта його нашій матері вже допомогти не могла. Промучилася вона ще тиждень і віддала богу душу.

Лука приніс труну, сусіди викопали яму. Поховали матір. Поплакали-потужили ми, малі діти, й заспокоїлися. Треба якось жити. Лишилися ми круглими сиротами, але знову з допомогою Луки рук не опустили. Які вже не є, а були в нас і кіл, і двір. Почали господарити як могли.

Тоді ні брат, ні я і гадки не мали, хто такий Лука, звідки він прийшов у нашу станицю, де пропадає цілими днями. Малі були. Я тільки згодом про все дізнався, коли пішов до Маруди хлопчиком на побігеньках. А сталося це ось як.

Минуло вже два місяці, як померла мати. Осінь була. Пригадую, несу крамареві яйця. Назустріч —  Маруда, під рукою столик маленький. Поманив мене, я підійшов. Добре, що довго ні на кого не серджуся. «Іди,— каже,— до мене. Мені хлопчик потрібен. Полтиника на день призначу». П’ятдесят копійок на той час немалі гроші були. А надто для хлопця мого віку. «А в тебе є хлопчик»,— відповідаю. «Прогнав,— каже,— гроші крав». Хлопця того я знав і службу його в Маруди також.

Столик, якого Маруда ніс, був для гри. На ньому було намальовано шість квадратів. У кожному квадраті — крапки: у першому — одна, у другому — дві, в третьому — три, і так до шести, як на нардах[8]. Кожна крапка мала свою назву: як, ду, се, чар, пандж, шаш[9]. Маруда приходив зі своїм столиком на базар, ставив його де людей більше, хлопчик брав чашку з блюдечком, чашку ставив догори дном, під чашкою — кості. Маруда вигукує:

— П’ятак поставиш — два візьмеш! Пощастить — двогривеник матимеш!

Кругом столика — юрба. Скажімо, хтось покладе п’ятака на квадрат «як» — хлопчик струсне чашку з блюдечком, кості перемішає, підійме чашку. На одній кості, скажімо, «як», власник п’ятака одержує гривеника; на обох костях «як» — Маруда викладає двогривеника, а якщо на жодній «яка» немає, п’ятак діставався Маруді. Той хлопець розказував мені: бували дні, що Маруда по п’ятнадцять карбованців з базару ніс, а як коли, то й п’ять ледве набирав.

Зрадів я Марудиним словам — годі й казати. Я ж так заздрив хлопчикові-підручному: струсне чашку, заторохтять кісточки, а в мене серце щемить — плуганься додому, кукурікай у порожньому кутку. Нещаснішого за мене нікого на світі не було. Де ж було не погодитися! Я сказав Маруді, що зараз збігаю до крамаря, віддам яйця — і до нього.

Минав час, І якось Лука спитав мене, де це я пропадаю. Я сказав, що працюю в Маруди. Лука задумався, але більше ні про що не питав. Днів через три після тієї розмови Маруда послав мене розміняти троячку. Я побіг у шапковий ряд, він був до нас найближче. Шапки шили майже завжди грузини. Я вбіг у майстерню шапкаря й побачив Луку. Він стояв спиною до входу й стежив за грою в нарди. Поки шапкар, звали його Гедеван, міняв мені троячку, гра закінчилась і гравці повставали. Перший, у чорній чосі, був черкес Махмуд. Другого — Селіма — я теж знав, він торгував діжками. Селім-бондар витяг з кишені папушу грошей і почав розправляти їх долонями й складати. Троячку мою вже розміняли, але — і зараз пам’ятаю — ноги в мене наче примерзли до підлоги: стільки грошей я зроду не бачив. Селім склав гроші, перегнув папушу посередині, поклав у кишеню, скинув пояс і, кинувши на нарди, почав заправляти одяг.

— Бери кості, Селіме! — почув я голос Луки.

— А навіщо? — спитав він, усміхаючись.

— Бери, тобі кажуть!

Селім підперезався, взяв кості й підкинув їх на долоні».

— Ну, взяв. А тепер що?

— Кинь шістку!

Бондар поклав кості на дошку, помахав рукою перед самим носом у Луки й сказав:

— Іди й роби своє діло!

Лука вихопив із-за пазухи револьвера, звів курок і, націливши дуло на Селіма, наказав йому сісти. Селім зрозумів, Що тут пахне смаленим, і сів на стілець, сполотнівши до смерті.