Розділ «Дата Туташхіа роман»

Та одного прекрасного дня світ у душі моїй потьмарився і всі розрізнені й уривчасті враження нанизалися одне на одне, сплелися в цілісну картину, в якусь єдність, що складалася з тисячі таємниць. Вони навалилися на мене, волали відповіді, тривожили душу, не давали спокою. Це гостре прозріння прийшло до мене вчора вночі в номері Арзнєва Мускіа, після того як я задрімав там, зморений утомою. Та й візити Нано змушували терзатися: мучили підозри й здогади. Хто такий Арзнєв Мускіа і чого він шукає? Хто така пані Нано Тавкелішвілі-Ширер? Що зв’язувало Нано й лаза колись і що зв’язує їх тепер? І чому я сам уплутався в їхні стосунки? Ким став я для кожного з них і для них обох разом?..

Щоправда, мине якийсь час, і для мене все стане на свої місця, всі загадки, всі ребуси буде розгадано, але уявіть себе на моєму місці, і ви самі зрозумієте, як непокоїло й гризло мене все це тоді.

А тим часом минули ми ще один рубіж у наших стосунках: нам набридло раптом бувати на людях, у галасливому товаристві і, крім Елізбара Карічашвілі та Гогі, нікого не хотілося більше бачити. Ці двоє могли замінити нам усіх, у них вистачало на це душевного багатства.

Ми зрозуміли це після нічної зустрічі в казино. Там ми вирішили, що сьогоднішній день проведемо у мене вдома, Арзнєв Мускіа приготує еларджі, а Елізбар — люля-кебаб. Уранці з готелю Арзнєва я забіг до своєї контори, побув там годин дві й пішов додому. Гості прийшли у призначений час, спочатку Елізбар, Гогі і лаз, а трохи згодом приїхала й Нано. Гогі з Нано лишились у вітальні й голосно сміялися, згадуючи подробиці вчорашньої гри. Лакей на подвір’ї розпалював мангал, а лаз та Елізбар порядкували в кухні. Я пробував їм допомогти, але вони проганяли мене й кричали, щоб я йшов геть. Я не здавався, і кінець кінцем Елізбар поступився мені сокиркою для рубання м’яса, згадавши при цьому прислів’я про осла, на якого наділи золоте сідло, а він все одно лишився ослом. Я підв’язався рушником і взявсь до роботи.

Аж ось задзеленчав дзвоник. Я, звісно, не міг відчинити дверей і зустріти відвідувача в такому вигляді, із замазаними м’ясним фаршем руками. Лакея мого не було, щоб вийшов і дізнався, хто там. Кривого Гогі не хотілося турбувати через того запізнілого клієнта, і я гукнув Нано, щоб вона пояснила, що я зайнятий, прийняти не можу, нехай завтра приходить в контору.

Нано пішла в передпокій, але швидко повернулася в кухню й сказала здивовано:

— Він не йде, каже, що не клієнт, а гість.

— Який гість? Звідки? Як його прізвище?

— Не сказав... Такий високий, худий, років, може, п’ятдесят — п’ятдесят п’ять. Начебто росіянин, хоч на росіянина не дуже схожий.

— Ти його запросила ввійти?

— Я завела його в приймальню, не залишати ж надворі. Сидить і чекає.

— Прийми його,— сказав Елізбар.— М’ясо вже готове, впораємося без тебе.

— Доведеться, хоч я нікого сьогодні не чекав...

Я помив руки й пішов через вітальню до приймальні. Не встиг я ступити у вітальню, як Гогі, що сидів там, став на мигах мені щось показувати. Я підійшов до нього. Увійшла й Нано. Вигляд у Гогі був якийсь розгублений, стурбований. Він кивнув у напрямі приймальні й зашепотів мені на вухо:

— Ти знаєш його так добре, що він приходить до тебе додому без запрошення?

— Кого... Хто вій?

Гогі зашепотів ще тихіше:

— Якщо я не помиляюся... Граф Сегеді, начальник управління жандармерії Кавказу!

Запала мовчанка.

— Але я... Але я взагалі не знайомий з ним. Бачив, звичайно... А так... Ніколи...— мовив я і хотів бігти в приймальню.