Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Це правда,— порушив мовчанку Туташхіа. Говорив повільно, відкидаючи після кожного слова намистинку чоток.— Ми як близнята. Мій батько й мати Мушні, моя тітка,— близнята.,. Ми такі схожі, ваша ясновельможність, що одного разу, якби не настиг поліцмейстер Паташідзе, замість мене забрали б Мушні, Він працював тоді в акцизі.

Граф осміхнувся:

— Я чув про ту пригоду.

І знову ця гнітюча тиша. Я сидів і думав, що в моєму домі сталася ця зустріч, а я, господар, поводжуся так, ніби підстроїв її і тепер чекаю неминучої розв’язки, розвалившись у кріслі.

— Я ваш гість, панове,— вів тим часом Сегеді.— А тому, щоб я не сказав, що б не спитав, повірте мені, воно не виходитиме за рамки звичайної розмови.— Видно було, що граф намагався оволодіти собою.— Добродію Туташхіа, я певен, що хоча б один з ваших друзів умовляв вас тікати з цього дому. В кухні є вихід у двір. Чому ви не скористалися такою можливістю?

Дата Туташхіа якусь хвилину мовчав, перебираючи чотки, а потім спитав:

— А ви самі що про це думаєте, батоно?

— Я не знаю, що й думати. І був би вдячний... Був би радий почути вашу відповідь.

— Ну що ж, прошу,— Туташхіа зібрався з думками й почав:— Розумієте, я не мав права втекти. Для пана Іраклія Хурцідзе я клієнт, а він мій адвокат, ми зв’язані з ним угодою. Батоні Елізбар нічого не знає про мене, крім того, що я — лазький дворянин Арзнєв Мускіа. Батоні Гогі та пані Нано, правда, знають, що я Дата Туташхіа, проте, зустрічаючись, у ці дні ми не чинили чогось протизаконного, і ви не можете сфабрикувати проти них ніяких звинувачень. Їх можна звинуватити лише в одному — в тому, що вони не донесли на мене. Але таке звинувачення, як усяка брехня, буде хистке: зустрічаючись зі мною, вони не знали, хто я. А за переховування можна звинуватити тільки тоді, коли людина знає, кого вона ховає, знає, що готується злочин, і не повідомляє про це поліцію. Якби я втік, то дав би привід жандармам турбувати цих людей своїми візитами. Я не міг допустити, щоб у поліції було заведено справу на них. Раз я сиджу тут, вони чисті перед законом, а я чистий перед своєю совістю і перед своїми друзями. Це одне, ваша ясновельможність, а друге — я живу в Тифлісі майже півтора місяця. І живу відкрито, не ховаючись, не криючись. Не скажу, що на третій день, але на двадцятий — жандарми дізналися ж, що я тут, Дата Туташхіа! Вони, могли заарештувати мене, де б ви захотіли, хоча б учорашньої ночі в казино. Для цього не потрібно ні особливого старання, ні таланту. І коли це таке було, щоб шеф жандармів ходив по домах і особисто заарештовував людей! Чому ж я повинен вважати, що ви, ваша ясновельможність, прийшли сюди саме з такою метою? А може, вас привела сюди зовсім інша мета... Якщо я не тримаю в таємниці від жандармів того, що живу тепер у Тифлісі, чому ж, скажіть мені, я повинен боятися зустрічі з вами? Ми ж навіть не знайомі і ніколи не бачили один одного. Ну, а якщо я помилився і ви прийшли тільки для того, щоб накинути мені зашморг на шию і затягти в той зашморг моїх друзів, убивши одним пострілом двох зайців, то все одно, чого домігся б я, якби й утік? Хіба я не розумію, що мені ще треба буде вислизнути з рук озброєних людей? І значить, сім із десяти шансів — мої, а три ваші. Гадаєте, я не втік, напевно знаючи, що ті три й справді будуть все-таки ваші?..— Туташхіа глянув шефові жандармів прямо у вічі й додав, усміхаючись: — Правду кажучи, коли мені запропонували втекти, а я не втік, а лишився, я не розумів усього так, як зараз. Тоді серце мені підказувало: роби так, а не отак. А вже згодом розумом дійшов, що, виявляється, вчинив я правильно.

— Поки що всі десять шансів ваші, добродію Туташхіа, але чи зумієте... Я чомусь думав, що ви не такі, нерозсудливі.

— У мене таке ремесло, ваша ясновельможність,— мовив Туташхіа.— Той, хто не здатний, ризикувати, не підходить для такого діла.

— А якщо зараз наскочить поліція? — спитав граф Сегеді.

— Я чомусь не певен цього, ваша ясновельможність. Немає такого передчуття,— зовсім не хвилюючись, відповів Туташхіа.— Інакше я не сидів би навпроти вас... Навіщо говорити про те, чого немає? Як нема, то й дарма... А що я зробив би — не знаю сам і тому не можу поділитися з вами.

Саме в цей час на дверях їдальні з’явився лакей і подав знак, що стіл накрито.

Ми перейшли в сусідню кімнату мовчки,, не перемовившись ані словом. Чути було тільки наші кроки. Елізбар Карічашвілі трохи пожвавився, всівшись за столом, підсовуючи страви й пригощаючи сусідів. У мене давно зберігався шустовський коньяк, і з цієї нагоди я поставив його на стіл. Наливаючи коньяк, я говорив якісь фрази, що нічого не означали, і ми випили на честь нашої зустрічі й знову накинулися на їжу. Нано теж випила один ковток і почала їсти. Так спливав час, і ми знемагали від власної мовчанки й надії на те, що почнеш розмову не ти, а хтось інший.

Піднімаючи другий келех, Елізбар промимрив, що еларджі та коньяк створені одне для одного. Усі дружно закивали на знак згоди, і граф разом з усіма, але потім знову — тиша і тільки брязкіт ножів та виделок.

Пробив настінний годинник. Нано, здавалося, тільки й чекала його сигналу й, усміхаючись, сказала Сегеді;

— Ваша ясновельможність, ви лише після третьої чарки відкриєте нам таємницю свого візиту? Ви так загадали?

— Після третьої чарки? — Граф засміявся.— Ні, пані, тоді в мене почне заплутуватися язик і голова може запаморочитись. Ні, краще зараз... Але не знаю, з чого почати, як здолати крутий рубіж... Один делікатний момент...

— А чи не можна здолати його разом,— спитав Карічашвілі,— дружними зусиллями?