Розділ «Дата Туташхіа роман»

Гогі схопив мене за руку й притулив палець до губів:

— У кухні в тебе є вихід?

— Є... На балкон, а звідти сходами у двір. Що ти надумав?

— Ти, може, трохи забалакай його. Не заводь зразу... А краще б спровадити! — Гогі повернувся й пішов у кухню.

— У чому річ? — спитав я Нано.

— Потім, потім! Іди,— зашепотіла Нано. А тоді голосніше, щоб чути було гостеві:— Сюди, Іраклію! Гість чекає на тебе в приймальні.

Здивований, я закликав на допомогу весь свій адвокатський досвід, щоб оволодіти собою й надати обличчю незалежного вигляду, і, всміхаючись, переступив поріг.

Гогі не помилився. З крісла й справді підвівся граф Сегеді, грізний шеф кавказьких жандармів, і люб’язно представився.

Одягнений він був по-європейському, високий на зріст. Глибоко посаджені розумні очі трошки хитруваті, але усмішка була приємна. В усій зовнішності — ознаки аристократизму, а бліда тонка шкіра свідчила, що життя його проходить у кабінетній тиші.

— Дуже радий, ваша ясновельможність... Ви навіть не можете собі уявити, як удало вибрали ви час для свого візиту!.. Ось познайомтеся — пані Нано Парнаозівна Тавкелішвілі-Ширер... У кімнаті поряд зараз буде накрито казковий стіл, і я зможу через кілька хвилин познайомити вас зі своїми чудовими друзями, щоб відзначити ваші відвідини лукулловим бенкетом! Дозвольте, ваша ясновельможність, вам допомогти...— І я доторкнувся рукою до його пальта, цілком певен, що він вибачиться й не залишиться.

— Не турбуйтеся, князю, я лише нащадок угорського графа, а в Угорщині, щоб ви знали, на п’ять чоловік по одному графу, така офіційна статистика,— сказав, усміхаючись, Сегеді й сам скинув пальто.

— А в Грузії на двох чоловік по одному князю. Ми випередили вас, графе! — відповів я, намагаючись приховати розгубленість, яку викликала графова згода.

Його ясновельможність оглядівся довкола і, не побачивши ніде вішалки, оддав пальто мені.

Я вийшов і почепив його.

— Князю,— я прийшов просити якраз те, що ви самі щойно запропонували! — заговорив Сегеді, коли я повернувся.

— Що просити, ваша ясновельможність?

— Просити, щоб ви дозволили мені посидіти за вашим дружнім столом. Не заперечую, це дивне прохання для незнайомої людини. Але, слово честі, я не буду каменем на вашій шиї, може, навіть зумію потішити й розважити.

Мені здалося, що граф Сегеді навіть трошечки хвилюється, намагаючись бути невимушеним і простим. Але все-таки, погодьтеся самі, це вторгнення в мій дім — неймовірне нахабство! Що я міг відповісти йому?

— Звичайно... Чи варто про це й говорити,— сказав я, відчуваючи фальш, яка в’язла в моїх словах.

Я провів його у вітальню, і він з тією самою усмішкою, сповненою уважної прихильності, опустився в одне з крісел.