Розділ «Дата Туташхіа роман»

Я обернулася й зрозуміла, що то говорить чоловік з відрізаною нижче коліна ногою. Мій чоловік Ширер відповів не зразу й дуже сухо:

— Так-так, добродію, пані, яку пограбували разом зі мною, то моя дружина.

— Ось що я вам пораджу: грабіжники ці хоч і люті, як звірі, але в жінок не стрілятимуть. Це довго пояснювати, ви вже повірте мені на слово. Скажіть вашій дружині, щоб вона підмовила всіх жінок... ну, кричати, голосити, тужити. Нехай вони горлають не вгаваючи, навіть якщо грабіжники й погрожуватимуть їм.

— Що де дасть, добродію?

— Та хоч наблизить кінець цієї мерзенної процедури! Перекажіть це дружині вашою мовою, а то розбійник підслуховує...

Ширер обміркував ті слова безногого і не кваплячись сказав:

— Це ні до чого. Сидіть спокійно, добродію.

Але я й сама все чула й здогадалася, що незнайомий на це й розраховував. Мені його думка видалася слушною, тільки я не знала, як її здійснити. А тоді таки зважилася. Коли бандит, який охороняв нас, одійшов трохи, я зашепотіла:

— Жінки, не сидіть мовчки. Давайте разом голосити, тужити, кричати. Ми — жінки, вони нас не зачеплять, не бійтеся. Хтось почує на дорозі й допоможе. Давайте кричати, жінки! Поганого нічого не буде.

Деякі жінки знали грузинську мову й зрозуміли, що я шепотіла. Інші не зрозуміли нічого, почали питати — що, мовляв, вона каже? За кілька хвилин уже всі знали, в чому річ, але ніхто й голосу не подав. Я спитала жінку, що сиділа поруч:

— Що ти про це думаєш?

— А як стрілятимуть?

— Та не бійся, не стрілятимуть!

— Вони відібрали в мене лиш сім карбованців, і за них я маю вмирати?

— А в мене, прокляті, взяли дев’яносто карбованців, але я не залишу своїх дітей сиротами навіть через них!

— Нехай інші закричать, тоді закричу і я.

— Еге. Якщо всі закричать, тоді — будемо!

Так вони поговорили й замовкли.

І тоді я вирішила, що повинна показати приклад. Коли почну я, то інші мене підтримають. Я почала потихеньку притужувати. Але ніхто не приєднався до мене. Тоді я крикнула голосно і знову лишалася одна-однісінька. Після цього я почала горлати що було сили. Але домоглася тільки того, що всі жінки поперелякувалися,— коли б не перепало їм через оцю дурну панійку. А я тим часом так увійшла в роль, що вже нелегко було мене вгамувати. Той розбійник, що стеріг нас, спочатку був приголомшений моїм криком і витріщився на мене здивовано. А тоді підійшов аж до мене і все роздивлявся. По тому, не довго думаючи, тьопнув мене з усього розмаху. Я не сподівалася на таке хамство і з несподіванки змовкла, очманіло дивлячись на нього. А він, скориставшись раптовою тишею, сказав, байдужно всміхаючись:

— Хотів би я знати, пані, чого ти горланиш?! Якщо ти думаєш, що вони підтримають твій крик, то помиляєшся, вони звикли мовчати й скорятися. Е-е-ех, пані, берешся не за своє діло, не розумієш нічого... Ми знаємо своє діло, бачиш, у нас усе йде добре й справно, а хто не знає, нехай сидить і мовчить, нехай не лізе.