Розділ «Дата Туташхіа роман»

— А тепер ти розумієш?— усміхнувся Карідзе.

— Тепер розумію!— сказав Карічашвілі.— Високе мистецтво, Сандро,— це передусім совість. Я не маю права грати банально! І я не маю права брехати людям. Брехати співвітчизникам, які збилися зі шляху істини через трагедію їхньої історії, штовхати їх у яму... Тому я граю не все... Уже рік, як репетирую нову роль. Може, згаю на це ще рік. Не знаю... Але вийду на сцену тільки тоді, коли зможу показати те, що звеличує душу. І якщо по очах глядачів я зрозумію, що досяг своєї мети, то слухати оплески в театрі залишишся ти, а я побіжу сюди, щоб випити вина й поговорити з Гогі та Єрвандом про грузинську боротьбу. Давай, генацвале! Називай мене «колишнім актором»... Чого можна чекати іншого від такого циніка, як ти! Я не заперечую... Нано, голубко! — Він повернувся до Нано.— Ми слухаємо тебе! Нумо слухати!!! — загримів Елізбарів голос.

— Ні, не зараз,— сказала Нано.— Мені хотілося б ще послухати Сандро Карідзе, нехай він поділиться з нами своїми багатствами.

— Прошу, пані Нано, я готовий, але не знаю, чим ділитися,— жваво озвався Карідзе.

— Зараз я поясню... Ви говорили про те, що ми мали і що втратили. А як втратили, чому? Ким ми стали, хто ми тепер? Це треба мені для мого тосту, без цього він буде плутаний і може видатися якоюсь нісенітницею.

— Я буду радий,— усміхаючись, відповів Карідзе.— Але товариство наше нехай набереться терпіння, хоч я постараюся бути лаконічним. Я за три хвилини скажу те, про що можна говорити цілу годину, бо знаю я його, як «Отче наш».

— Починай, Сандро,— підхопив Карічашвілі.— Хоч наговоримося досхочу, бо хто знає, що вготувала нам доля на завтрашній день?

Сандро Карідзе тільки хвильку помовчав і не кваплячись почав:

— На жаль, не все вічне на нашій грішній землі. З’явилися слов’янські феодальні держави, вони ослабили небезпеку північних навал для південних імперій. І грузинська держава втратила своє призначення — бути форпостом у стримуванні нападів степових народів. Візантійську розхитану імперію прикінчили, як усі ви знаєте, хрестоносці й турки. Католицьке християнство так було сточене шашелем, що вважало за необхідне запровадити інквізицію. А коли хитається цитадель, то доля бастіонів тримається на волосині. Розладналися наші зв’язки з єдиновірним світом, і ідеологічна функція Грузії поступово почала відмирати. Минуло ще небагато часу, і внаслідок розвитку мореплавства великі торговельні шляхи перемістилися на моря та океани. Тим самим ми втратили й економічну свою функцію. Коротко кажучи, однієї прекрасної днини стало ясно, що ми втратили міжнародну функцію і всесвітньо-історичної місії вже не існує. Наша могутня держава, яка ще недавно вершила добрі справи для людства, перетворилася на арену чвар між дрібними князями й приману для всіляких вдатних чи невдатних завойовників. Чим були для історії Грузії п’ять її сторіч перед приєднанням до Росії? їх сміливо можна назвати п’ятсотрічною війною за фізичне збереження нації і врятування її культури. І ось що характерно: грузинська національно-політична думка завжди була свідома того, що існування нашої країни цілком визначається її історичною місією. У великому масштабі це вперше намагався втілити в життя Вахтанг Горгасалі. Коли Грузія перестала бути форпостом при нападах степових народів, Давид Будівник та його політичне оточення намагалися зробити грузинську державу культурною і економічною силою Малої Азії та Близького Сходу і багато чого в цьому досягли. Коли похитнулися основи світової християнської цивілізації і стерли велич Візантійської імперії, держава Тамар намагалася претендувати на гегемонію в православному світі й наведення порядків у мусульманському. І саме тоді справи пішли б успішно, якби не монгольська навала, що завдала нашій історії значних потрясінь. Згодом, уже в нові віки, Іраклій Другий хотів здійснити операцію, географічно зворотну тій, яку здійснив свого часу Вахтанг Горгасалі,— з опорою на півночі, і меч повернуто на південь, але на той час ми були такі знесилені, що самі потребували захисту. І знайшли його в союзі з Росією. Між іншим, і самі грузини вважали за краще піти під захист... Я говорю про це задля того, щоб не забувалася мудрість напружених і невтомних шукань наших предків, щоб їхній історичний подвиг було оцінено по заслузі... Вдумайтеся: п’ятсот жахливих років! Хто широко освічений і достатньо об’єктивний, той може знайти для порівняння нашої історії того періоду лише один приклад — американських індійців. Інших паралелей я не згадаю. Звичайно, фізичне збереження нації та її культури теж може бути сенсом життя країни, її призначенням, але призначенням вузьконаціональним, недостатнім для існування сильної держави. Грузинська держава фактично перестала існувати. Наш народ утратив активне почуття власної відповідальності за радощі й горе своєї країни, а незліченні поразки й спустошення позбавили нашого громадянина впевненості в собі й почуття непереможності. І наша мораль ступила перші кроки до занепаду. Вузьконаціональний сенс життя і неважливість міжнародних функцій не могли не дати своїх спустошливих наслідків: життя зводилося тепер лише до того, щоб продовжити своє існування, що не могло не деформувати моральних підвалин суспільства, не посилити егоїзму, не внести ницості й дріб’язковості, чого не було в етичних нормах сильної держави. І все ж, незважаючи на це, можна сказати, що честь і совість грузинського народу до дев’ятнадцятого сторіччя зоставалися незаплямованими. Хоч і заради вузьконаціональних інтересів, а все ж наш народ ще залишався згуртованим, здатним до єдності й самопожертви. Але п’ятсот років запеклого опору, як я вже сказав, принесли йому фізичний розгром і духовне знесилення. У нас не було іншого вибору, крім того, який ми зробили: піти під захист єдиновірної держави. Давнє наше прагнення до культурних зв’язків із Заходом здійснилося в новій формі — ми стали частиною великої європейської держави! Приєднання до Росії розв’язало чимало гострих проблем нашого життя. Нас звільнили од війн, од наскоків горців, від страху винищення, від тисячолітньої династії Багратіонів і навіть від податків. Ця передишка була нам необхідна, але вона несла свою закономірність: грузин, який звик за свою історію до відповідальності перед своєю країною, лишився без сенсу життя. Від нього тепер нічого не вимагали, зовсім нічого. І наш народ став схожий на пущену на луки череду, в якої є лише одне діло — скубти траву! Сто років ми пасемося, наша єдина мета — їсти, пити й викохувати дітей. І все. Звичайно, ця мета звела нанівець основи давньої традиційної моральності. Та, якщо й понині трапляються ще люди, які зберегли любов до батьківщини, до державності, то це тільки тому, що моральність — найстійкіша духовна категорія, притаманна людині. Ось, на мою думку, пані Нано, як сталося те, що ми все втратили. А що ми являємо собою зараз,— я відповім вам, але прошу вибачити мені, що я змушений говорити вам гірку правду: ми — розрізнений, позбавлений єдності народ, перейнятий корисливістю, ми — колишня нація! Лишилося мені сказати тільки одне. Відомо, що жоден поневолювач не звільнював з ярма добровільно, з якихось гуманних міркувань. І ми не будемо просити царя Миколу Другого, щоб він здійснив цей небувалий акт... Я закінчив, Елізбаре, можеш подивитися на годинник.

— Що ж це виходить,— порушив тишу Шалітурі.— Поки на Кавказі не виникне ота сама твоя функція, для грузинів держава — зась!

— Зась! — потвердив Карідзе.

Шалітурі розреготався.

— Прошу уваги, панове! — Нано взяла в руку чашу.

Настала тиша.

— Я хочу доказати вам історію, якої не встигла закінчити в Іраклієвій конторі. Тоді просто до слова прийшлося, і я згадала, як у Абхазії на нас з чоловіком напали розбійники... Іраклію і Арзнєв Мускіа! — Вона обернулася до нас.— Не гнівайтеся на мене, але те, що ви слухали, я розповім двома словами.

Вона спочатку повторила те, що ми знали. Всі її слухали, затамувавши подих, і я, і Арзнєв Мускіа теж. Нано зверталася найчастіше до Шалітурі, видно, задля того, щоб остаточно повернути це майже втрачене князівство нашому превеселому царству. І справді, Шалітурі почав потроху оживати і навіть розвеселився. А Нано розповідала про свою пригоду зовсім інакше, намагаючись більше говорити про смішне.

— Можете собі уявити, що всю ту операцію здійснили тільки чотири розбійники: сам Сарчимеліа зі своїм помічником ловив людей на дорозі, заводив у ліс, грабував і складав речі в мішки. Другий розбійник стеріг нас, щоб ми не здійняли бунту. Від пагорка, що був у нас за спиною, час від часу долинав такий відчайдушний свист, ніби основні сили розбійників залягли саме там. А виявилося, що там під деревом сидів лише один розбійник, стежив за дорогою, стеріг награбоване майно і посвистував, аби ми не думали, що розбійників тільки троє...

— Стривай, Нано,— сміючись, перебив її Елізбар Карічашвілі,— то що ви, так і сиділи в чому мати породила, і чоловіки й жінки разом?

— Ні,— відповіла Нано,— у бандитів виявилося більше такту, ніж у тебе. Між чоловічим і жіночим гуртами була відстань ступнів зо два, і було добре чути, що ми говорили. Словом, сидимо й чекаємо, коли повернеться Сарчимеліа. Всі шепочуться поміж себе, кожен про своє. Якась напівроздягнена бабуся подивилася на блакитне небо й сказала: «Ой, що з нами буде, коли піде дощ...» Один приземкуватий чоловік усе вгадував, хто цього разу попаде в сільце Сарчимеліа, і дуже хотів, щоб попав його знайомий, не пам’ятаю, хто на ім’я — чи то Бабухадіа, чи Мітагваріа,— він наперед радів, потираючи руки від задоволення і аж качався від сміху. Розмова найбільше крутилася довкола того, хто що втратив у тому пограбуванні. Потерпілі називали вартість відібраних речей і суму грошей, нібито вихвалялися одне перед одним розміром втрат. Лиш один безвусий юнак признався, що в нього нічого було відібрати і він сам не знає, чому сидить тут, з нами. Він був прислужником багатого турка, Сарчимеліа захопив його разом з хазяїном і не відпускав. Минуло вже чимало часу, і можна було навіть пожартувати з приводу того, що з нами сталося. Але, відверто кажучи, мені було не до жартів. Часом мене брав відчай, коли я уявляла собі, що буде, коли Сарчимеліа здійснить свою погрозу й забере мене як заставу до викупу... Та хіба тільки мені судилася така доля? А всі ті скривджені люди? Одну дівчинку років п’ятнадцяти Сарчимеліа захопив з дороги разом з літнім чоловіком. Дівчинка навколішках, ридаючи, благала відпустити її — в неї помирає мати, і вона везе з Очамчире лікаря, щоб її врятувати... Якась жінка рвала на собі коси, притужуючи, що вона вдова, все життя збирала гроші на посаг дочці, наскладала двісті карбованців, а ці негідники відняли... Усього не розкажеш. Це був якийсь жах, і ніхто не міг порятувати. Аж ось я почула з чоловічого гурту голос.

— Вибачте, будь ласка,— говорив хтось російською мовою, звертаючись до мого чоловіка.— Пані, пограбована разом з вами,— ваша дружина?