Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Лазе, навчи мене. Гаразд? — попросила Нано.— Ні, обіцяй перед людьми.

Арзнєв Мускіа всміхнувся у відповідь:

— Мені ще треба закінчити свій тост, а потім і батоні Сандро має сказати своє слово.

— Увага!— закричав Елізбар.

— Коли я слухав вас,— почав лаз, виважуючи кожне слово, — я знав, що ви маєте рацію: справді, розтоптане злом можна повернути до життя самим тільки добром. Але ми обидва — і Гогі, і я — впустили сюди ворожнечу. Нехай вибачить мені шановний Вахтанг, і якщо він мене не відштовхне, я пропоную йому свою дружбу від щирого серця. Усе почалося теж з любові, з нашої любові до банкетів і веселих бесід. І, може, ми не вважатимемо за зло те, що нас змусила зробити любов! Бо хіба знає людина, коли зроблене нею добро обернеться злом? Багато прикладів цього знає кожен. У тебе на очах твориться зло, ти не можеш стерпіти, кидаєшся на допомогу, так велить серце. Але, рятуючи, ти застосував силу, відповів насильством на насильство. Ти хочеш урятувати людину, а сприяєш її загибелі. Одна лише просто погано вихована людина,— ні, навіть не лиходій! — скільки насильства приносить вона у світ! А в наш час таких невихованих — п’ятдесят на сто. І той, кого ти виручив, такий самий. А той, кого ти покарав іменем добра,— гадаєш, він ангелом стане? Тобі здається, що любов твоя відновила зруйноване. І часом це й справді так. Але, застосувавши насильство до кривдника, чи не втяг ти його в біду? І, відбудувавши один дім, чи не зруйнував ти, бува, другий, сусідній? Нехай хтось скаже, що робити рабові божому, як йому поводитися?

Лаз замовк. «Певно, коли він тяжко хворий, у нього буває такий вираз обличчя»,— подумав я, дивлячись на Арзнєва Мускіа.

— Признаюся, я давно не втручаюся в чуже лихо. Я втратив віру в добро! Але сьогодні я порушив слово, яке дав собі, може, тому, що скривджений був я сам. Зі свого, особистого, і починається загибель людини... І я благаю провидіння повернути мені віру, віру в те, що, «чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Е-х-х, була ж вона в мене колись! — Лаз одним духом спорожнив свою чашу й додав:— Довго я говорив. Терплячі ви люди, тифлісці!

— Хіба це довго! Ти зараз зрозумієш, що таке довго, коли говоритиме Сандро,— сказав Карічашвілі, всміхаючись, вдоволений тим, що все владналося й пішло мирним річищем,— Сандро знає стільки іноземних слів і говоритиме доти, доки не вичерпається їх запас. Ось тоді нас можна буде пожаліти, лазе, а твій тост був і короткий, і простий, і розумний.

Хор почав «Чорного дрозда». Прислужники подали нові страви й розставили їх на столі. Видно, ця пауза була потрібна, щоб спало нервове напруження. Ми не дивилися одне на одного, хотілося побути на самоті й поринути в себе. А тим часом людей у ресторані помітно побільшало, тільки два балкони були ще порожні. А в залі — жодного вільного столика. Правда, Гогі за цей вечір пі разу не вставав назустріч відвідувачам; мабуть, те, що відбувалося за нашим столом, прикувало його до нас.

Сандро Карідзе взяв чашу в руку. Це був знак, що настала його черга виголосити тост. Усі стихли.

— У природі, певно, ніщо так не залежить одне від одного,— сказав він,— як моральність особи від долі її нації, як моральність громадянина — від достоїнства і вад його держави. І навпаки. Вони такі близькі, як діти однієї матері... Моральність,— вів далі Карідзе, — це та внутрішня сила, з допомогою якої особа керує своєю поведінкою, узгоджує свої бажання з інтересами свого народу, своєї держави... Маленький народ не може створити своєї держави, якщо держава та не буде необхідна людству або хоча б якійсь значній його частині. Кожна держава має свою міжнародну функцію, виконує свою історичну місію, сказати б...

— Це ще не все,— втрутився Елізбар Карічашвілі.— Ще багато чого іншого має виникнути, Сандро. Спочатку має виникнути історична необхідність самої функції. Крім того, народові, який бере на себе ту чи іншу місію, потрібні для цього талант, енергія, воля до боротьби й звитяги.

— Це само собою зрозуміло. Почнемо тоді ось з чого: в одному з районів земної кулі — на Закавказзі, скажімо,— виникла потреба, а отже, й історична необхідність створення держави. Виникла незалежно від того, хто населяв цю частину суші. А населяли ми, грузини, і здійснили цю необхідність — створили державу. Фундамент християнської держави Грузії було закладено завдяки тому, що ми взяли на себе роль крайнього бастіону християнської цивілізації на Сході. З другого боку, для Персії та Візантії ми були тією силою, яка стримувала натиск північних кочівників, що рухалися на південь. Водночас створення держави внесло порядок і стійкість у наше життя. Грузинською землею пролягли і перехрестилися на ній великі торгові шляхи, розвинулась національна економіка, що набула великої ваги в азіатській торгівлі. Та щоб виконати ту місію, яка випала нам в історії світу, ми змушені були постійно відбивати ворожі наради, вести постійні війни, і тому наша держава була побудована як держава військова. Окрема особа — громадянин цієї держави, зрозуміло,— повторила функцію держави і стала здійснювати її місію — відбивати ворога. Війна стала для людини основним заняттям, її повсякденним життям! Я кажу — життям! Життя — де процес добування духовної і матеріальної поживи, а моральність — сила, що організовує цей процес. Удачі й лихо громадянина перебували в прямій залежності від лиха й удач держави. Бажати чогось для держави означало бажати цього і для себе. Звідси виник і з плином часу утвердився моральний принцип: спочатку я віддаю народові й державі все, що маю, а вже потім беру в них стільки, скільки зумію захопити або скільки мені дадуть чи підкинуть. Тодішнє людство перебувало на цьому рівні, маючи своє уявлення про справедливість. Так чи інак, цей моральний принцип був породжений, в кінцевому підсумку, міжнародною функцією нашої держави, а сформована віками моральність стерегла й зберігала в свою чергу державу. Я говорю про те, що втратила згодом наша нація. Пані Мано сказала щиру правду: ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави, втратили ті основи моральності, про які, мій дорогий Елізбаре, я говорив так довго і до того ж іноземними словами. А тост мій буде короткий: Гогі правий — коли наші предки боролися з чужоземцями, захищаючи батьківщину, зберігаючи державу, їх вела любов. Тоді в грузинів та в інших народів з близькою до них історією в основі, в підвалинах життя була любов. Любов може все відновити, все зцілити. Я п’ю за таку любов!

Сандро Карідзе припав до своєї чаші і, не кваплячись, передихаючи, спорожнив її.

Тост вийшов несподівано цікавий, і всі за столом якийсь час мовчали. А потім заговорив я — аналізував і розвивав те, що сказав Сандро Карідзе.

— Це цікава думка, Сандро, що в ті часи в підвалинах життя була любов. Я не вважаю себе за великого знавця мистецтва, не беруся суворо судити, але, на мою думку, найпрекрасніше в грузинській музиці, в літературі, в народній поезії,— все, що ми любимо,— створене здебільшого саме тоді. І ніколи в тих творах лжа, зло і насильство не одержували перемоги. Великодушність, вірність і любов — кров і плоть нашого мистецтва. Все, що я сказав, я прочитав або почув.

— Я згадав одну байку, вона не наша,— почав говорити лаз, дивлячись на Нано.— Тяжкопоранений лев, з грудей у нього юшить кров, а кругом гієни виграють, радіючи, що лев конає і труп дістанеться їм. Розлючується лев і, зібравши останні сили, кидається на гієн, кров калюжею стікає йому до ніг. Знесилений від довгої боротьби, лев падає в ту калюжу крові й купається в ній. За байкою виходить, що кров ворогів і заздрісників має зцілити лева, повернути його до життя. Тепер, ви всі знаєте грузинський вірш «Орел»: його написала визначна людина — Важа Пшавела,— як на мене, найвизначніший із сучасних грузинів. Чому ж цій великій людині не спало на думку зцілити пораненого орла воронячою кров’ю? Тому що, закінчивши так свого вірша, він закликав би до насильства й помсти. Він не зробив цього. Скільки не читай рядки — уперше, вдруге, втретє — жаль орла, щоразу він викликає співчуття в людини. Стати на бік слабкого, приреченого — ось до чого закликає поет. А бог щедро вділив йому цього дару — дару розуміння, дару співчуття. А коли нам передається його почуття, значить, він довіряє нам. Знає, що твоїми вчинками теж керуватиме любов, і тому він навчає, а не диктує, не змушує.— Лаз якусь хвилинку подумав і повів далі: — Так, мені здається, має бути в усіх визначних витворах людини. Я тільки не думав про всі.

— Усе це прекрасно, та хто ж робитиме діло, якщо ми говоритимемо до світанку! — мовив Карічашвілі.— Нано, тепер твоя черга. І наступний тост п’ємо двома чашами, а то Арчил і Єрванд викинуть нас звідси як непитущих!

— Чи не тому тебе останнім часом дедалі частіше називають «колишнім актором», що ти повністю присвятив себе іншому мистецтву,— пробурмотів Сандро Карідзе.

— Я художник, Сандро Карідзе,— засмучено відповів Карічашвілі.— Коли я був молодий, мене приваблювала сцена й шквал оплесків. Та хіба я знав, яка мені доля судилася, хіба розумів, що таке високе мистецтво!