Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ні, ваше благородіє,— відповів лаз спокійно.

— Ясновельможність! — поправив Шалітурі.

— Невже?— сказав лаз і поставив перед Нано повну чашу.

Усі були приголомшені й не знали, що робити. Усі розуміли, що перше-ліпше слово з будь-якого боку може викликати скандал. Та не можна було й промовчати: Шалітурі за цей вечір удруге образив гостя. Мовчанку могли сприйняти як схвалення. Не знаю, як вчинив би кожен з нас і що з усього того вийшло б, якби не залунала знову пісня. «Чопа»[27] прийшла нам на допомогу, принесла заспокоєння, дала можливість подумати. Тільки Елізбар Карічашвілі встиг сказати:

— Коли б зрозуміти, Вахтанг Шалітурі, що розпалює в тобі таку лють?

— Запізнилися з черговим чином,— зневажливо кинув Карідзе Елізбарові.

Шалітурі не відповів, сидів мовчки й напружено, гордовито всміхався, як переможець. А голос Самніашвілі звучав і переливався: «Деді, чонас могахсенсб...»[28] Нано принишкла, але не тому, що слухала пісню. Мені здається, вона думала, як повестися і що взагалі може статися після зухвалої вихватки Шалітурі. А я вже знав, що робитиму, і, щойно скінчилася пісня, підняв свою чашу:

— Я почну, а закінчити свій тост пропоную Нано. Вона жінка, вона краще за всіх з’єднає в один вузол те, що ми всі говоримо про любов. Нехай Арзнєв і Сандро вибачать мені, я почав говорити раніше за них. Але я не хочу мовчати, бо гостей привів сюди я. І за їхню розвагу відповідаю я. І за завдану образу — теж. Тому, Арзнєв Мускіа, вибач мені! Ти бачиш сам, що діється! Ми зустрілися під цим дахом, говоримо про предмети божественні й високі, поклоняємося добру й любимо одне одного. Але наш поріг переступило недобре слово, воно, як порох, лягло у підвалини нашої будівлі, щоб підірвати той порядок стосунків і почуттів, який заповідали нам наші предки... Одне слово, прийшов ворог... То що ж, через нього ми маємо забути про любов, про те, що є для нас найдорожчою святинею? Озброїтися ненавистю й знищити одне одного? Ні, ми не згодні на це! Оголосимо безкровну війну: протиставимо злу великодушність. Наша любов у цій боротьбі лише загартується, і ми піднесемося ще вище й зрозуміємо тоді, як треба поводитися. Будемо пам’ятати: «Що чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Ми покажемо, на що здатна ворожнеча і на що здатна любов. Підніми чашу, Арзнєв Мускіа, алаверди[29] до тебе! Жити — це вистояти!

Мені здавалося, я зробив усе для того, щоб угамувати Шалітурі й пригасити можливий спалах лаза. Не знаю, що ще можна було сказати!

— Я не в усьому згоден з тобою, Іраклію,— сказав Арзнєв Мускіа, встаючи.— Насправді все, звичайно, складніше. Маленьким народам погано живеться, ми це знаємо добре. І люди метаються, шукають виходу, шукають і не знаходять. Звідси й лють озлоблення. А людина, втративши самовладання, легко може помилитися. Ми грузини, і хто б вона не була, своя чи чужа,— повинні її зрозуміти й простити, дати час подумати. Нехай батоні Вахтанг сказав щось зайве, нехай я не міг сприйняти за жарт те, що сказав він,— усе одно тепер я простив його і сподіваюся, ми не звалюватимемо один на одного...

— А якби ти не простив,— перебив його Шалітурі,— то що зробив би?!

— Це залежить від того, що запропонував би мені батоні,— не поспішаючи відповів лаз.

— А якби я запропонував дуель? Ха-ха-ха-а! — розреготався Шалітурі.

— Я не прийняв би дуелі. Це було б непорядно з мого боку.

— Чому ж це?— єхидно всміхаючись, спитав Шалітурі.

Арзнєв Мускіа не відповів. Чекаючи на грозу, всі мовчали.

Люди за сусідніми столиками насторожилися. Лаз оглянув залу, потім, обернувшись до Гогі, глянув йому у вічі й ніби прочитав там відповідь на своє запитання, повільно підвівся зі свого місця і сказав, звертаючись до Нано:

— Нано, пробачте мені, це необхідно... Тут не станеться нічого, повірте мені, але все одно, пробачте... І ви теж, Сандро-батоно! — Арзнєв Мускіа обернувся до Шалітурі.— Це було б непорядно з мого боку!.. Тому, що я маю надто великі переваги перед вами!

Я схопився був, гадаючи, що мені доведеться їх розбороняти, але Гогі поклав мені руку на коліно під столом і сказав тихо:

 — Сиди, Іраклію!