Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Прошу, говори. Бачите, який я тамада, всім поступаюся. Говори, Гогі!

— Ти сказав,— почав Гогі,— що наші батьки й діди війною стрічали ворога. Ти правду кажеш, майже завжди було так. Але тепер цього немає. Де все поділося, ти можеш сказати?! Нинішні грузини, батьки й діти майбутніх поколінь, чому вони сидять склавши руки і не воюють, не вбивають, чому?

— Виродився, звик народ,— відповів Шалітурі.— Продався за фантики від цукерок.

— Не так просто, батоно Вахтанг,— втрутилася Нано.— Не так просто, як вам здається. Що ж сталося з народом? Яку властивість, на вашу думку, він втратив?

— Я вже сказав — ненависть.

— Ні, не ненависть,— вигукнула Нано.— Він втратив любов! Любов до свободи, до батьківщини, до держави.

— Як ви зволили сказати, пані Нано? — Сандро Карідзе, наморщивши лоба, вп’явся очима в Нано, чекаючи відповіді.

— Хіба цього не можна говорити? — спитав Елізбар Карічашвілі в Сандро.— Заборонено цензурою?

Нано повторила свої слова.

Карідзе задумався, постукуючи пальцем по столу.

Гогі теж, видно, не чекав, що його погляди поділяє Нано. Але зиркнув він на неї якось дивно, ніби щось зв’язувало їх, була якась таємниця, яку вони приховували.

Я помітив, що лаз теж причетний до цієї таємниці. Він то переводив очі з Нано на Гогі, то втуплювався в подану на плетеницях цоцхалі[25], намагаючись не підводити очей. Скориставшись паузою, він сказав:

— Поки що не все зрозуміло.

Виникла підозра, чи Нано, лаз і Гогі не об’єднані якимсь спільним інтересом?

Тут щось було...

Від слів Арзнєва Гогі, здавалося, прийшов до тями, ніби спустився з неба на землю, й, допитливо зиркнувши на лаза, повернувся до обірваної думки:

— Коли людина вбиває людину, для цього має бути причина. Грабіжник убиває заради наживи, це зрозуміло. Грузин, який служить у царському війську чи у війську шаха або султана, вбиває, бо він вірний присязі або мріє про підвищення, мріє про нагороду. Якщо зазирнути в глибину речей, то він урешті-решт вбиває заради наживи, заради достатку в майбутньому, але приховує від себе цю правду. Більше того — він вважає себе людиною, бо прикриває звірство людськими формами. А насправді мета одна. Та повернемося до того, з чого ми почали. Отже, ворог прийшов на твою землю, потоптав віками заведені устої твого життя, споганив твою віру, взяв у полон і вигнав за тридев’ять земель твоїх співвітчизників і не збирається йти додому... Звичайно, ти повинен убити ворога, але вбити не тому, що ти його ненавидиш, а передусім тому, що він відняв те, що ти любиш. Отож з любові треба починати. Любов, а не ненависть — зрозумійте!— диктує мужність в бою і волю вмерти за свободу. Але ми розучилися поводитися так, як диктує любов. А чому? Та тому, що, як правильно сказала пані Нано,— ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави! І я не знаю, чи зможемо ми повернути те, що втратили, якщо будемо різати і вбувати? Є на світі інші, людяніші шляхи. Культ різні суперечить навіть здоровому глузду. Насильство — це зло і в свою чергу породжує нове зло... Та це вже інша розмова. «Що чварами зруйноване — любов’ю відбудується»[26]. Я вважаю це істиною і п’ю за це! — Гогі підніс свою чашу до губів.

— У мене веселий настрій. Дайте мені цигарку й чашу вина. Я теж хочу говорити! Налий мені, лазе! — сказала Нано.

Арзнєв Мускіа взяв чашу Нано й став наливати в неї вина. А Шалітурі, повернувшись обличчям до Карічашвілі, неголосно, але досить виразно промовив:

— Професіонально наливає! Він, може, з офіціантів?