Розділ «Дата Туташхіа роман»

Найняли Будари робітників, розкорчували землю під хліб, під катроплю, купили зерна, зорали поле, засіяли й заволочили, і добудували хату, завели свиню й птицю.

Не втерпів я, спитав якось Дату, скільки він Бударам грошей дав, що вони так оббудувалися й розжилися.

Подивився Дата прямо мені у вічі, довго так дивився, одвернувся й знову за клепку взявся, а тоді й каже:

— З тобою, Дігво, щось сталося від того, що вони так оббудувалися?

— Чого б це зі мною щось сталося,— одказую,— тільки даремно ти так думаєш, що Будари тобі в горі поможуть, головою за тебе накладуть!

— Мені їхня допомога не потрібна,— каже Дата,— розживуться вони, багатому добре діло легко зробити, трапиться їм якийсь бідолаха, і як я їм допоміг, так і вони йому допоможуть. А в моїй скруті, якби я був навіть хрещеником намісника, і то ніхто не допоможе.

— Добре,— кажу,— курчат восени лічать. Коли Будариха з повітки молоко в скляній банці носила, вже тоді я зрозумів, що вони за пташки... Скільки все ж таки ти їм дав?

— Триста карбованців. Не просили, сам дав. Позичив. Міг і подарувати, тільки дароване не піде їм на пожиток, прахом розвіється, добро своїм потом наживати треба!

Настала весна, я — додому, обсіявся, дав усьому лад. Літо, звісно, пора селянська. Восени знову на Кубань. Дата зустрів мене похмурий, душа не на місці. Що його мучило, я так і не зміг зрозуміти.

Восени зібрали врожай. Будари невідь-скільки зерна в засіки понасипали, і картопля вродила, масла й сиру запасли, десятипудового кабанця закололи. І борг повернули. Та тільки тих люб’язних і приязних Будари й Бударихи паче й не було. У підсліпуватого Будари очі ніби стали бачити, Будариха в ліс уже не ходить, сидить дома, рукоділлям займається, домівці, мовляв, господарка потрібна. Будара звідкись робітника привів, каліку кривого. Той кривий і на розум накульгував. Усе з усмішечкою і під ніс собі мимрить. Працював він у них від рання до смеркання, за сороківку на день надривав пупа, горопаха. І не те біда, що дурненький, кожному селу свій дурник потрібен,— шкода його було, не можу тобі й сказати як. Сороківку за отакий труд платити — гріх великий. Дата сказав про те Бударі, а той йому: «А навіщо дурневі більше?»

Коли б ти бачив, як Будара з лісу повертається: Іде як пан. Сева-дурник за ним плуганиться, ледве ноги тягне, інструмент несе — геть зігнувся: сокири, тесло, пилку, клини з довбнями... Сім потів з нього вийде, поки додому доплентається. Усі клепочники інструмент у лісі залишали, ховали де-небудь від дощу — та й усе; ніхто не чіпав, крадіжок не знали, а Будара казав, що вкрадуть, і гнав бідолашного п’ять верстов туди і п’ять верстов назад, так наче й без того не надривався Сева-дурник.

Я й раніше помічав, та помовчував, що Будариха так і обмацує очима Дату. Тепер, коли вона відпаслася та соком налилася, прямо грудьми на нього пішла. Дата й не дивиться на неї, а вона як з цепу зірвалася, проходу зовсім не стало, не знаєш, де й дітися від неї. Усі кутки в нас повимітає, обпирала нас, шити-вишивати для нас стала. Їй і так треба б нас обшивати і обпирати — то ж з нашої ласки вони он як піднялися, тільки не про вдячність тут ідеться, інше було в неї на думці. Не подобалося мені це, а потім махнув рукою: Даті від цього пі холодно ні жарко, нічого вона з ним не зробить. Усі хлисти з жінками своїх одновірців спали — за їхньою вірою це не гріх, а провидіння боже. Будариха геть одуріла, дивлячись на таке. Кажу я Даті: жінок усе одно недобір, хлисти з православними знатися не бажають, не муч жінки, задовольни її сердечне бажання, шкоди від цього тобі не буде. Дата Бударихи й близько до себе не підпустив. Якщо піти на таке, каже, то вийде, що допомагав я Бударам, щоб хтивість свою задовольнити. Покрутилася кругом нас Будариха, повертілась, бачить, пуття не буде, і відступилась. Довелося знов самим у річці білизну прати.

Поки в Будар за душею й шеляга не було, вони останній шматок віддати могли, а розбагатіли — махорки на затяжку не випросиш. Дюжина яєць у Баракаєвці п’ятак коштувала. Будариха менше гривеника не брала, а для нас з Датою у неї й зовсім нічого не було — що не попроси, відмовить. За глечик молока грошей з нас брати совість не дає, вона й каже: нема в нас молока, та й усе.

Почала Будариха самогонку гнати. Торгувала нею, скільки здужала. Сева-дурник спину обдер, пиряючи дрова з лісу, але даром горілки не нюхав. Зате коли Будариха брагу поставить, відцідить її, отоді гуща Севі дістається: нахлищеться бідолаха тієї гидоти й ходить задурманений.

Підлізли хлисти до Будар, почали схиляти їх до своєї віри. З Бударихою швидко домовилися — горілки пити, сказали, не можна, а жени й продавай її — скільки завгодно. Охлистилася Будариха, і бахурів тепер у неї — хоч відбавляй, а Будара православної віри ні за які гроші не хотів міняти — думаю, від горілки й тютюну відмовлятися шкода було. А що жінка його з однієї постелі в другу перекочувалася і Бударі як православному спати з нею не можна було, це його ніби й не обходило. Щоправда, до часу. Не знав, бідолашний, що на нього чекає, не пустив би жінки в іншу віру, убив би, а не пустив.

А чекало його ось що: Будариха розгулялася, з усіма хлистами на хуторі переспала, не зважала на те, що віра забороняє,— православного теж не минала. Хлисти нетямились від люті. А тут Іще Будара очі їм намуляв, їхньої віри не приймає. Убили б вони його, та страх не давав — знали, що ми його пригріли. Дати боялися — тому й не чіпали. Будара кожнісінького дня лупцює Будариху, не ходи, кричить, по чужих чоловіках. А Будариха гуляє собі. Якщо, каже, відмовлюся нести цей хрест, забере господь мене до себе. Жінці тільки попусти віжки — тоді не загнуздаєш!

Дивився-дивився Дата на все те, а тоді й каже мені:

— Дігво-брате, спасибі тобі, що пригрів мене. Бог дасть, не зостануся в боргу, але не можу тут далі лишатися. Очі мої не бачили б цих людей. Боюся взяти гріх на душу — бо що не кажи, а й вони створіння божі, Побуду ще трохи, поки знайдеш собі напарника по роботі, а тоді піду звідси.

Я почав його вмовляти, зостанься, кажу, нехай їм морока, тим хлистам, а Дата й слухати не хоче. Тільки тепер бачу, що даремно я це робив. Не примирився б Дата Туташхіа з таким неподобством, а якби втрутився — невідомо, до чого б це призвело.

Якось раз, ми вже спати лягали, чуємо, на хуторі крик, галас, горланять на всі заставки. Я до вікна бачу, Будара лупить дрючком по вікнах у Халюткіна, кричить своїй Бударисі, щоб виходила. А вона не виходить. Хлисти, мале й старе, висипали на вулицю. Їм оце зараз і побити б Будару, але бояться нас. Будара висадив двері, увірвався в хату. Халюткін вискочив звідти в самих підштанках. «Рятуйте!» — кричить. Будара жінку лупцює, оддубасив, живого місця не залишив, жене додому, а вона нізащо не хоче, не піду, каже, поки божої волі не сповню. Будара її дрючком, Будариха гадюкою звивається, а додому не йде. На подвір’ї зняли бучу, справжнісінький розгардіяш. Будара жінку колошматить і приказує: «І тепер не підеш?» — «Не буду з тобою жити,— кричить Будариха,— з Халюткіним лишуся». А Халюткін з двору: «Лишайся, не йди, дуже він тобі потрібен, безбожник, диявольський виродок». Остовпів Будара, вирішив до жінки ласкою підійти, плаче, а вона — на своєму, нічим не розчулиш. Тоді Будара взяв та й закричав: «Ось зараз я Дату приведу, побачимо, як не підеш!» Вискочив з хати: «І на те подивлюся, як ти її прихистиш!» — це він Халюткіну.