Розділ «Дата Туташхіа роман»

Нано намагалася щось пригадати. Обидва ми дивилися на неї, всміхаючись: я — очікувально, лаз — із здивуванням.

— А-а-а, згадала. Так, так... Але прізвище інше. Звичайно, я помиляюся. Той чоловік, на якого ви схожі...— Нано засміялася,— абраг!

— Ти й з розбійниками, виявляється, знайома? — спитав я.— Та в тебе, я бачу, широкі зв’язки із злочинним світом, прекрасна моя пані!

— Непогані! — відповіла вона весело.— Мені щастить на них.

— Ви зволили сказати, що перемогли почуття страху. Але ж страх... Страх — багатоликий. Який саме з них перемогли ви? — спитав лаз.

Нано подивилась просто йому в очі, а потім одвернулася, дістала папіросу, покрутила її в пучках і мовила:

— Це треба обміркувати, пане Арзнєв. Зачекайте, я зараз поясню вам.

Я приніс шампанське й келехи. Відкупорив пляшку, обніс її, припрошуючи своїх співбесідників, а Нано все мовчала.

— Арзнєв, що ти наробив! Вродливій жінці личить усмішка, а ти завдав їй клопоту...

— Вибачте мені, я готова відповісти. Але боюся, лаз не заспокоїться, почнуться суперечки, і, щоб відстояти свої погляди, мені потрібні будуть приклади. Тому я одразу почну з одного випадку. Ви не проти?

— Звичайно, ні!

— Ми слухаємо вас, пані!

— Що таке страх? Кінець кінцем на світі є лише один страх — страх смерті! Випливає він з інстинкту самозбереження, чи не так? І коли добре поміркувати, його можна виявити у всіх вчинках майже всіх людей. Вислухайте мене уважно, і ви погодитесь, що я кажу правду. Те, про віщо я розповім, сталося першого року після нашого повернення в Грузію з-за кордону. Ми з чоловіком гостювали у нашого друга неподалік від Очамчире — будинок стояв на березі моря, був вересень, тепле море, чудова погода. З берега ми нікуди не йшли, встромили в пісок величезну парасольку, купалися, читали книжки, одне слово, жили як хотіли. Якось, коли опівдні ми повернулися додому, по обіді й відпочинку, господар звелів осідлати для нас коней, щоб ми прогулялися верхи. Але просив не їхати далеко, бо вечір не за горами. Ми їхали шосе, поминули Очамчире, попереду — Самурзакано. На мені — пошита в Лондоні новенька амазонка, настрій піднесений, хочеться франтувати, стрибати, гуляти — хоч до нічної прохолоди. Чоловік кілька разів осаджував мене — годі, мовляв, треба повертатися. Але я летіла вперед, не слухаючи його, щось вело мене — і завело, як ви побачите, далеко. Та поки що я хочу наголосити лише на одному: чоловік просив повернутися, бо чув, що на дорогах трапляються пограбування. Але я сказала — ні! І він не сперечався, не наполягав, ми скакали собі вперед. Чому він так легко згодився? Чому не вимагав, не наполягав на своєму? Та тому, що боявся, коли б його бажання повернутися я не сприйняла як боягузтво. А я не зважила — ні на те, ні на друге, мені хотілося одного — гуляти, скакати верхи, значить, я думала лише про свою примху, а вона, в свою чергу, була страхом — страхом, що, коли ми повернемо назад, я не звідаю цих радощів життя. Так ось, навіть у цьому, нібито простому збігові випадковостей виявилося три різні форми страху, і всі три позначені однією печаттю — егоїзмом. Ви згодні зі мною, що всі три види егоїзму випливають з одного джерела — інстинкту самозбереження?

— Безперечно,— відповів я.

Лаз нічого не сказав, лише кивнув головою.

— І що інстинкт самозбереження і страх смерті — де одно й те саме, і з цим ви теж згодні?

— Звичайно, згодний,— сказав я.

— Тоді простежте уважніше і ви побачите, що в моїй розповіді страх смерті викликав до життя лише егоїстичні пружини дії. Тут не було нічого схожого на любов до ближнього, на почуття обов’язку, вже не кажучи про добро.

— Але ж коли чоловік радив тобі повернутися, хіба він турбувався не про твоє щастя? Хіба виходив не з ваших спільних інтересів? — спитав я.

— Я знала, що хтось запитає мене про це. Зачекайте, відповідь прийде сама собою... Ми в’їхали глибоко в ліс, копі йшли ступою, ми знехотя перемовлялися одне з одним. Я не зразу помітила чоловіка на узбіччі дороги. Перед ним лежав хурджин, і схожий був той чоловік на подорожнього, що сів відпочити. Дуже швидко нам довелося дізнатися, що той тихий подорожній — розбійник і грабіжник Ража Сарчимеліа. Тільки паші коні порівнялися з ним, як він устав, витяг два револьвери й наказав нам спішитися й мовчати. Незважаючи на револьвери, розбійник мав такий мирний і доброзичливий вигляд, що чоловік не зрозумів, у чому річ, і по-французькому спитав мене, що він каже. Я переклала. Звідкись з’явився другий розбійник з рушницею. Ми позіскакували на землю. Заціпеніння минуло, і я уявила собі досить виразно, що чекає нас попереду. Спочатку вони звеліли віддати їм зброю, але в нас її не було. Потім той, що з рушницею, забрав коней. І, нарешті, Сарчимеліа наказав іти за ним — і нас погнали в ліс. Коли ми дійшли до пагорка і обминули його, то опинилися на невеличкій галявинці. Там сиділо душ сорок напівроздягнених чоловіків і жінок. Їх охороняв третій розбійник, теж з рушницею. Збоку валялося кілька мішків, напханих, очевидно, награбованим. У нас позабирали гаманці, коштовності й загадали роздягтися!., Ага, я забула вам сказати, що Рудольф Ширер — чоловік з багатим минулим. Не знаю — чи він з природи такий, чи постійні пригоди й нещастя викували його характер, але іноді,— і я точно знаю, коли саме,— він сповнюється самолюбної гордині, стає безоглядно хоробрим. І ось, коли нам загадали пороздягатися, Ширер спритним ударом збив з ніг Ражу Сарчимеліа, а по тому зразу ж сам почав стягати з себе куртку. Але в цей час другий розбійник ударив мого чоловіка ложею в потилицю, і він упав непритомний. А третій розбійник, котрий стеріг пограбованих людей, оголив кинджала й кинувся до нас, збираючись убити Ширера. Я заступила йому дорогу і спробувала збити його з ніг. На той час Ража Сарчимеліа прийшов до тями. Він підвівся й загадав розбійникові з кинджалом вернутися на своє місце. Той відступив, лаючись останніми словами. А Ширер уже опритомнів, схопився й продовжував, наче нічого й не було, роздягатися.