Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Після тієї неприємної розмови Вєтров чомусь поводився зі мною ще безцеремонніше, ще фамільярніше, сказати б. Я помітила, що він намагається зустрічатися зі мною частіше, і насторожилася, щоб не подати йому приводу для нових пліток. Та коли нам траплялося бути з ним в одному товаристві, базікання його зводилося лише до пліток, чуток та службових анекдотів. Він робив усе, щоб залишитися зі мною наодинці, а коли це вдавалося, то поводивсь, як змовник, так, паче у нас з ним — спільні таємниці. Спочатку я думала, чесно кажучи, що він у мене закохався, і нетямилася, що він зволікає з освідченням. Це дало б мені можливість поставити його на місце й порвати ті безглузді стосунки раз і назавжди. Але потім я помітила, що він і до інших дам нашого міста ставиться так самісінько, і через це вони лютували, а навколо нього створювався певний ажіотаж. Тоді я подумала: може, Вєтров просто удатний донжуан, і в цьому вся загадка. Та невдовзі, Іраклію, мені довелось переконатися, що й це не так, що в нього взагалі немає ніяких любовних намірів. Спочатку я сама дійшла до цієї думки, а потім зовсім випадково дістала підтвердження. На вечері у Перевалових я помітила, як у Вєтрова із спідньої кишені мундира випав якийсь папірець. Я хотіла була сказати йому — візьміть, мовляв, підніміть, та чомусь не сказала. А коли закінчилась вечеря, підняла сама. Як ти гадаєш, що там було? Список! Імена восьми жінок, і біля кожного імені стояли крапки. Цей папірець я принесла тобі. Ось і вся моя оповідь. Я хочу, Іраклію, щоб ти допоміг мені зрозуміти: чи свідчить поведінка Вєтрова про якийсь особливий інтерес його до моєї особи,— скажімо, службового характеру. А якщо це так — чого він шукає, чого хоче від мене? Тільки не думай, що це маячня екзальтованої, навіженої дамочки. Я маю вагомі докази... По-перше, Вєтров — жандарм для особливих доручень, переодягнений у поліцейський мундир, а по-друге,— і це найголовніше,— інтуїція ніколи мене не зраджує.

Нано замовкла й провела хустинкою по чолу.

Є жінки, врода яких розкривається не одразу, а в поступовому спілкуванні. Саме такою жінкою була Нано, з кожною хвилиною вона здавалася мені дедалі привабливішою.

— Спробуємо разом розібратися в усьому цьому. Але, перш ніж узятися до аналізу, я хотів би поставити одне запитання: чи маєш ти підстави гадати, що жандармерія може цікавитися твоєю особою? — спитав я Нано.

— Маю! Вони можуть мною цікавитися!

Я був трохи збентежений і, розгубившись, міг тільки промимрити:

— Зрозуміло. Але треба при цьому мати на увазі...— тут я затнувся, та все ж таки сказав, що хотів сказати: — чи в тій частині твого життя, що становить інтерес для жандармерії, не порушила ти правил конспірації, чи не перейшла меж обережності? Ну, скажімо, чи не довірила ти таємницю якійсь третій особі? А крім того, може, твоє ім’я фігурувало у зв’язках підпільних чи в’язничних?

Нано задумалася. Мовчала, видно, зважувала подумки слова, щоб правильно відповісти, враховуючи всі обставини й подробиці. Ось що вона сказала:

— Знаєш, хоч я жінка, але добре знаюся на політичних течіях нашого часу. Без цього не обійдешся, треба розуміти, що до чого, треба бути в курсі життя. Але немає нічого такого, що було б мені до душі, що виражало б саме мої погляди й бажання. Тому, мабуть, сама я не зможу взяти участі в боротьбі, а то, гадаю, на що-небудь та згодилася б. І разом з тим мені не дає спокою моя здатність бачити зло і повставати проти нього. Я і досі не можу збагнути себе, зрозуміти, як мені жити, як знайти власну форму життя, дій. Ти розумієш? Людині, яка перебуває в такому душевному стані, як я, не лишається нічого іншого, крім добродійності... Якось прийшов до мене чоловік, ЩО втік з в’язниці, і попросив сховати його... Від тієї хвилини я зрозуміла, що допомога переслідуваному — тому, хто бореться, не жаліючи себе, не боїться смерті, сидить у в’язниці, втікає з каторги, бо не може не робити так, як велить йому совість,— що допомога такій людині — це найсвятіше, бо, як сказав поет, «ми людьми звемося, цього світу діти...»[19]. Моя провина перед законом у тому, що я за чотири роки переховувала двох переслідуваних утікачів, дала їм притулок, їжу, все, що треба для життя, і відпустила їх тоді, коли можна було відпустити. Дивно, але ти і твій лаз-дворянин — перші, кому я довірила цю таємницю. Ті двоє втікачів — не рахуються, перед ними я чиста, я виконала обов’язок любові до ближнього і впевнена: вони й сьогодні зберігають про мене добру пам’ять, бережуть моє добре ім’я. Для цього потрібна тільки вдячність і трохи розсудливості. Вони мають і перше, і друге. Це порядні люди. Ось і відповідь на твоє запитання: звідки і що може знати про мене жандармерія?

Нано раптом замовкла і обернулася до дверей кімнати, що за кабінетом.

На порозі стояв Арзнєв Мускіа й дивився на неї.

— Дозвольте, пані, вийти мені на волю...— сказав він.— Вибачайте, але я ж і так усе чую...— Мускіа, всміхаючись, дивився на мою співрозмовницю.— Я дуже хочу бути тут... З вами! Ось Іраклій засудив мене до ув’язнення, а я втік, і, може, ви дасте мені, притулок?

Нано — ані пари з вуст, тільки зосереджено, пильно вдивлялася в Мускіа.

Ховатися лазові в тій кімнаті й справді не мало більше ніякого сенсу, але я не знав, як поставиться до присутності гостя наша дама. Нано, очевидно, зрозуміла, про що я думаю, і доброзичливо сказала:

— Прошу, мені однаково. Ви, певно, хотіли щось мене спитати?

Слова її прозвучали трохи холоднувато. Може, її образив жарт: чи не дасте ви мені притулку,— і вона сприйняла це як насмішку, бо ж вона щойно розповідала, як допомагає переслідуваним. А може, вона нічого й не вкладала у своє запитання. Я тільки не міг зрозуміти, чому вона дивиться на лаза так пильно, так напружено.

— Арзнєв Мускіа! — Лаз шанобливо вклонився Нано і сів у третє крісло.

— Нано Тавкелішвілі-Ширер,— трохи зніяковівши, не зразу відповіла вона. То був швидше шепіт, і легкий уклін на знак привітання, здавалося, призначений був не йому, а самій собі, якійсь своїй здогадці.

Гарний, елегантний і простий був Арзнєв Мускіа. У мене на очах присутність жінки ублагородила й розкувала його рухи, жести. Скільки важить для чоловіка жіноче око! Очевидно, наша дама теж помітила й оцінила його аристократичну простоту.

— Я вас бачила...— мовила Нано.— Де ж я вас бачила?..— Вона кліпала очима за кожним помахом віяла.