Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Хто ця жінка? — спитав він.

— Як тобі сказати... В дитинстві наші сім’ї були близькі. Ми з нею однолітки, часто гралися разом. Закінчивши гімназію, нона втекла з дому, вийшла, очевидно, заміж за отого Ширера. Про того Ширера я дізнався лише кілька років тому. Не знаю, може, спочатку вона втекла з іншим, а потім зустрілася з ним? Словом, вернулася в Тифліс вона з ним. Ширер іноземець, він має досить великий капітал. Тоді йому було років тридцять два, тридцять три, коли Нано одружилася з ним. Він повіз ту дівчину в Європу, дав їй вищу освіту, здається, вона закінчила Женевський університет. Вони жили за кордоном, і в Тифлісі про них довго нічого не чути було. Повернулися вони чотири роки тому. Ширер купив великі ліси в околицях Закатала, Кахі та Кобахчо. Усе горіх та дуб. Забув сказати, що Ширер — лісопромисловець. У Закатала вони побудували дім. Тут, у Сололакі, купили у вірменина другий, ще більший будинок. Обидва прекрасно умеблювали. Дітей у них немає. Ця жінка шість місяців на рік живе у Тифлісі. Решту часу проводить у Закатала і в подорожах. Отак. Тепер оточення...— Я заглянув у книгу.— Вона буває у вузькому колі, уникає знатних сімей, а купчих і близько не підпускає. Гаразд, що ми ще знаємо про цю даму? Ага, ось: у неї двоє лакеїв, два двірники, дві покоївки, один кухар... Кухар на ім’я Катран! її чоловік рідко приїздить у Тифліс. Видно, вона одна в такому великому будинку?! їхні справи веде юридична контора Шахпарунова... Тим більше дивно, що вона прийшла до мене!

— Мабуть, мені краще вийти...— сказав Мускіа, повертаючи мені візитну картку.

— Ні, якщо в тебе немає нічого термінового, зачекай, Арзнев. Тобі може бути цікаво; за нашою угодою, ти можеш бути присутній на прийомі, правда, є тут одна делікатна обставина... До адвокатів часто приходять з чимось таємним. Яка тут таємниця? Приходять для розмови віч-на-віч. Тому краще пройди сюди, в кімнату за моїм кабінетом. Двері ми залишимо трошки прочинені. До речі, у шафі є все для легкого сніданку й вино. Підкріплюйся й слухай, може, почуєш щось цікаве. Іди, а то пані обридне чекати...

— Не знаю, чи залишатися мені, Іраклію?

— Не хвилюйся, я не поставлю тебе в незручне становище. У нашій угоді й такий момент передбачено.

Арзнєв Мускіа вийшов, а я покликав секретаря й загадав привести ту даму.

Я закрив книгу, розгорнуту на пані Ширер-Тевкелішвілі, і поніс її до полиці. Поки я повертався до письмового столу, через поріг уже переступила пані Нано. Після перших привітань ми посідали в крісла. Між кріслами стояв низький круглий стіл, на ньому лежала красива табакерка. Я зняв кришку — прошу, якщо курите.

— Дякую. Я курю дуже рідко,— всміхнувшись, мовила жінка.— Тільки тоді, коли в мене гарний настрій і мені весело.

— Виходить, що в гарному настрої ви буваєте дуже рідко?!

— В дуже гарному?.. Звичайно, рідко! Хіба може бути інакше?

Ми згадали дитинство й наші колишні зв’язки, пом’янули всіх покійних і живих. Потім я вибачився, що не прийшов на її запрошення. Запитав про чоловіка, про сімейні справи. Розповів дві-три новини, і після цих милих речей настала невелика пауза.

Пані Нано була одягнена дуже просто. Дами її стану завжди начіплювали на себе коштовності. А в неї була тільки обручка на безіменному пальці та золотий ланцюжок на шиї, на якому, певно, висів, захований на грудях, маленький годинник. Оце було і все.

— Чим можу служити, пані Нано? — порушив я мовчанку.— Якщо, звичайно, ви в справі... Тоді треба було покликати мене додому, і я прийшов би не гаючись.

— Що ви!.. Навіщо вас турбувати? Та й крім того, мені хотілося побачити вас саме в конторі.

Сказавши це, Нано ніби зніяковіла, але одразу ж оволоділа собою і, всміхаючись, спитала:

— Я сподіваюся, в цьому домі вміють зберігати таємниці...

— Ось вогнетривка шафа. У ній зберігаються таємниці близько двохсот моїх довірителів! Жоден з них не має підстав бути Невдоволеним... Але бачиш двері,— вони трохи прочинені. В тій кімнаті снідає мій найближчий друг, лаз, дворянин, пан Арзнєв Мускіа. Зачинити їх?

Пані Нано задумалась і, стенувши плечима, сказала:

— Якщо той добродій твій найближчий друг...— Вона одразу ж помітила, що я перейшов з офіційної мови на дружню — з нашого дитинства, ніби пропонуючи їй відновити ті колишні зв’язки, і охоче прийняла цей тон.— Хіба не однаково, чи почує він усе від мене, чи від тебе, коли я піду?