Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Звичайно,— сказала Нано.— Може статися так, що зла людина злякається закону й не піде на злочин. Але, Іраклію, лиходій тому і лиходій, що він обійде закон і все одно доб’ється свого. А закон може досягнути одного — щоб людина знайшла спосіб його обійти і вчинити злочин, уникнувши покарання.— Нано задумалась. А потім сказала:— Так ось, основне — це страх смерті, і я його здолала! — Видно, їй стало незручно від цих слів, вона почервоніла, зніяковіла.

— А як ти пов’язуєш свободу з перемогою страху смерті? — спитав я її, намагаючись допомогти їй подолати ніяковість. І взагалі під час розмови мене більше цікавила сама Нано, аніж її міркування.

— Ну, ось це зрозуміти найлегше,— мовив лаз.— Якщо немає страху, тоді ніщо не зв’язує, не гнітить, не заважає, і ти поведешся так, як підкаже серце. Це і є свобода. Чи не так? Інша річ, як людині подолати страх, якщо бог не дав їй на це сили?.. Для цього потрібна сокира, вогонь і кинджал!

— Хіба можна, пане Арзнєв, сокиру, вогонь і кинджал назвати добром? — заперечила Нано.— Я гадаю, добро — це здатність відмовитися від себе, пожертвувати собою заради інших. У найгіршому разі — заради когось одного, але не за рахунок інших, не на шкоду іншим. Тільки людина, наділена таким даром, може перемогти страх смерті, звичайно, в тій мірі, в якій провидіння обдарувало її здатністю до добра.

— Що й казати, пані Нано,— мовив лаз,— людину такої доброти можна вважати мало не богом. Але й вона боїться смерті!

— Чому?

— А яка ж мета в такої людини?

— Мета одна — творити добро, знищувати зло.

— Це її призначення, зміст її життя, і на своєму шляху вона намагатиметься до краю вичерпати себе. До краю вичерпати той талант доброти, що дало їй провидіння, і лиш потім померти. А до цього вона буде хотіти жити і боятиметься померти. Хіба не так?

— Ні, не так. Це не страх, а щось інше, високе й прекрасне почуття!

— Те, що ви кажете,— мовив Арзнєв Мускіа,— нагадує мені слова ігумені одного монастиря, матушки Єфимії. Вона любила говорити красиво. Мені здається, і вірші потай писала в монастирі. Якось вона сказала мені: «Сину мій, розтоплений віск геть згорілої свічки і сам по собі гарний, але проступає в ньому та краса, що тихо світила й розгонила темряву».

— Красиво! — У Нано заблищали очі.

— Справді, красиво,— задумливо мовив лаз.— Усе це я добре знаю, але одна річ знати, а друга — вірити, зуміти піднестися до віри. Я не переступив ще цієї межі. Мені це нелегко дається...

Лаз говорив усміхаючись, а в словах його відчувався такий смуток, що я раптом побачив свого нового друга нібито в іншому світлі. Каже, що йому нелегко дається? Нелегко, ніби на його плечі ліг найважчий тягар на землі, проте ховає він свій смуток глибше від пекла. Так здалося мені в ту мить, та ось Арзнєв Мускіа заговорив тоном, яким говорив досі, і я відігнав свої думки.

— Ваша правда, але ж і добро може перестати бути добром, якщо людина замість того, щоб робити добро, питатиме: а що таке добро? — порушив тишу Арзнєв Мускіа.

Нано хотіла відповісти, а я перебив її:

— Покажи той папірець Вєтрова. Ти казала, що захопила його з собою?

Нано подала мені папірець і відповіла лазові:

— Не можна мудрувати, а то ми дійдемо до нісенітниці. Я впевнена, істина проста: добро — це те, що добре для всіх. Роби добро і не чекай ні винагороди, ні наслідків. Іди далі й знову роби добро. Ось і все, що треба, коли сієш зерно добра, ось умови для добрих жнив.

Я став розглядати аркуш паперу. На ньому її справді були імена жінок з якимись крапками навколо кожного. В одних п’ять крапок, в інших — дві. Коло імені Нано стояло п’ять крапок. Я покрутив список і передав його Арзнєву.