Розділ 17

— Пане! Не йдіть!

— Тихо, кажу.

Спочатку була бібліотека, від якої закрутило в носі. Потім був наче салон. А потім спальня. Велике ліжко з чорним балдахіном на ебенових стовпчиках.

Він почув шелест. Озирнувся.

У дверях стояв Сорель Дегерлунд. Із завитим волоссям, у гаптованій у золоті зірки опанчі. Поряд Дегерлунда стояло щось не дуже велике, сіре та озброєне зерріканською шаблею.

— У мене є готова банка з формаліном, — сказав чародій. — Для твоєї голови, підміннику. Убий його, Бето!

Дегерлунд ще тільки закінчував речення, насолоджуючись власним голосом, а сіре створіння вже атакувало: несамовито швидка сіра з’ява, зграбний та безшелесний сірий щур зі свистом та блиском шаблі. Ґеральт уникнув двох ударів, завданих класично, навхрест. За першим разом почув біля вуха рух пробитого клинком повітря, за другим— легенький дотик до рукава. Третій удар він парирував мечем, на мить вони зійшлися впритул. Побачив обличчя сірої потвори, великі жовті очі з горизонтальними зіницями, вузькі щілини на місці носа, гострі вуха. Рота потвора не мала зовсім.

Вони роз’єдналися. Потвора швидко обкрутилася, відразу атакувала плинним, танцювальним кроком, знову навхрест. Знову передбачувано. Була вона не по-людськи рухливою, несамовито верткою, пекельно гнучкою. Але дурною.

Потвора й поняття не мала, наскільки швидкий відьмак після еліксирів.

Ґеральт дозволив їй лише один удар, з-під якого зманеврував. Потім атакував сам. Рухом вивченим і сторазово відпрацьованим. Обкрутився навколо сірої потвори напівобертом, виконав відволікаючий фінт і втяв її в ключицю. Кров навіть не встигла бризнути, як він крутнув меча та втяв потвору під пахву. І відскочив, готовий на більше. Але більшого не знадобилося.

Потвора, як виявилося, рота мала. Розкрила його на сірому обличчі, ніби рану: широко, від вуха до вуха, але не ширше, ніж на половину дюйма. Ані голосу, ані звуку потвора не видала. Упала на коліна, потім на бік. Хвилинку били її дрижаки, рухала вона руками й ногами, наче пес, якому щось сниться. Потім той сірий помер. У тиші.

Дегерлунд зробив помилку. Замість того, щоби втікати, він здійняв обидві долоні й почав скандувати закляття розлюченим, дзявкучим, сповненим злості й ненависті голосом. Навколо його долонь заклубочилося полум’я, формуючи вогнисту кулю. Схоже було, наче він ліпив цукрову вату. Навіть смерділо схоже.

Дегерлунд не встиг створити кулю повністю. Поняття не мав, наскільки швидкий відьмак після того, як вип’є еліксири.

Ґеральт підскочив, утяв мечем по кулі й руках чародія. Загуділо, наче розпалювалася піч, посипалися іскри. Дегерлунд, репетуючи, випустив вогнисту сферу з рук, бризнула кров. Куля згасла, наповнюючи приміщення смородом спаленої карамелі.

Ґеральт відкинув меча. Ударив Дегерлунда в обличчя з широкого замаху відкритою долонею. Чародій крикнув, зіщулився, розвернувся спиною. Відьмак підвів його, схопив за пряжку, обійняв шию передпліччям. Дегерлунд крикнув, почав пручатися.

— Не можеш! — завив. — Не можеш мене вбити! Не можна тобі… Я… Я людина!

Ґеральт затиснув передпліччя на його шиї. Спочатку несильно.

— Це не я! — вив чародій. — Це Ортолан! Ортолан мені наказав! Змусив мене! А Бірута Ікарті знала про все! Вона! Бірута! Це її ідея та її медальйон! Це вона наказала мені його зробити!

Відьмак посилив натиск.

— Рятуууунку! Люуууудииии! Рятууууунку!