Розділ 5

— А тобі є діло до того, про що вони можуть подумати?

— Майже ні. А твій виграш мене радує. Я думав повернути тобі п’ятсот крон, викладені як порука. Але якщо вже ти зірвала банк, ставлячи на мене, то я не почуваюся винним. Будемо вважати, що ми квити.

— Згадка про повернення застави, — у зелених очах Литти Нейд з’явився злий блиск, — сподіваюся, не видає твого наміру вислизнути та завіятися? Без очікування на судову справу? Ні-ні, такого наміру ти не маєш і мати не можеш. Бо ти ж добре знаєш, що такий намір знову відіслав би тебе до буцегарні. Тобі ж це відомо, вірно?

— Тобі немає потреби доводити, що ти це можеш.

— Я воліла б і не робити так, кажу з рукою на серці.

Вона поклала долоню на декольте в очевидному намірі притягти туди його погляд. Він удав, що цього не помітив, знову втік поглядом у бік Мозаїки. Литта відкашлялася.

— А щодо «квита», чи то твоєї частини у виграній суперечці,— сказала, — то ти правий. Належить тобі. Я не відважуся запропонувати тобі гроші… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Під час твого тут перебування? Через мене твій минулий візит до австерії закінчився, не розпочавшись, тож тепер…

— Ні, дякую. Я оцінив наміри та бажання. Але дякую, ні.

— Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навіщо я тільки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увів в оману. Твої очі, ці дивні мутовані очі, такі на перший погляд щирі, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, ні. Знаю, знаю, в устах чародійки це комплімент. Саме це ти й хотів зараз сказати, вірно?

— Браво.

— А чи вистачить тебе на щирість? Якби я її забажала?

— Якби ти про неї попросила.

— Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось інший? Ти б зумів це окреслити? Назвати?

— Якщо це знову предмет застави…

— Це не предмет застави. Чому саме Йеннефер із Венґерберга?

Мозаїка з’явилася, наче тінь. З новою карафкою. І тістечками. Ґеральт зазирнув їй в очі. Вона відразу відвернулася.

— Чому Йеннефер? — повторив він, дивлячись на Мозаїку. — Чому саме вона? Відповім щиро: я сам не знаю. Є такі жінки… Вистачить одного погляду…

Мозаїка відкрила рота, ледь хитнула головою. Негативно й перелякано. Вона знала. І благала, аби він припинив. Але він уже далеко зайшов у цій грі.

—Є жінки, — він і далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — які притягують. Наче магніт. Від яких очей не можна відвести…

— Облиш нас, Мозаїко, — у голосі Литти можна було почути скрегіт льодяної брили, що треться об залізо. — А тобі, Ґеральте з Рівії, я дякую. За візит. За терпіння. І за щирість.