Це не підручник, тому тут не дуже багато вправ, але ось вам задачка, раптом ви вирішили, що вся ця балачка про ситуацію замість сюжету — просто глевка херня. Я покажу вам, де розташована скам’янілість. Ваше завдання — написати про цю скам’янілість розповідь на п’ять-шість сторінок без продумування сюжету. Інакше кажучи, я хочу, аби ви покопалися в кістках і побачили, які вони на вигляд. Гадаю, результати вас неабияк здивують та потішать. Готові? Почали.
Усі знають основу цієї історії. Вона чи не що два тижні вигулькує в розділі поліцейської хроніки міських щоденних газет. Жінка — назвімо її Джейн — виходить заміж за чоловіка, розумного, дотепного, із потужним сексуальним магнетизмом. Назвімо його Дік[223], найбільш фрейдистським іменем у світі. На жаль, у Діка є темний бік: він гарячковий, хоче все контролювати, може, навіть (ви про це дізнаєтесь, коли він почне говорити й діяти) параноїк. Джейн щосили старається не помічати Дікових вад і працює над їхнім шлюбом (про причини її старань ви теж дізнаєтеся; вона вийде на сцену й розкаже). У них з’являється дитина, на певний час усе стає краще. Потім, десь коли дівчинці минає третій рік, жорстокість і ревниві тиради повертаються. Спочатку це словесні обрáзи, згодом — побиття. Дік переконаний, що Джейн спить із кимось, імовірно, зі співробітником. Це хтось конкретний? Я не знаю, і мені байдуже. Може, Дік потім розкаже, кого підозрює. У такому разі ми обоє знатимемо.
Нарешті бідолашка Джейн не витримує. Вона розлучається з цим гівнюком і дістає опіку над донькою, маленькою Нелл. Дік починає її переслідувати. У відповідь Джейн виклопотала заборонний судовий наказ, документ, від якого стільки ж користі, як від парасольки в ураган, — це скаже вам будь-яка жінка — жертва домашнього насильства. Урешті-решт, після інциденту, який ви опишете в яскравих і жахливих подробицях — можливо, він її побив на людях, — гівнюка Річарда арештовують і саджають у тюрму. Усе це передісторія. Як ви її введете — і в якому обсязі — залежить від вас. У будь-якому разі, не це ситуація. Ситуація — далі.
Одного дня, невдовзі після того, як Діка посадили в міську в’язницю, Джейн забирає маленьку Нелл із дитсадка і везе на день народження до її подружки. Відтак сама Джейн їде додому, наперед тішачись кількома годинами незвичних тиші та спокою. Може, думає вона, подрімаю. Хоч вона й молода робітниця, а проте живе в будинку — ситуація цього вимагає. Звідки в неї цей будинок і чому вона посеред дня не на роботі — речі, які вам розкаже історія і які гарно вплетуться в сюжет, якщо придумаєте хороші причини (може, будинок належить її батькам; може, її попросили пожити там друзі, доки їх не буде; може, щось зовсім інше).
Заходячи всередину, вона відчуває якийсь укол тривоги ледь під поверхнею свідомості, щось таке, від чого їй не по собі. Вона не може вловити, що саме не так, і каже собі, що це просто нерви, відгомін п’яти років у пеклі з містером Конгеніальністю. Що ж іще це може бути? Дік же під замком.
Перш ніж лягти подрімати, Джейн вирішує випити чашку трав’яного чаю та подивитися новини. (Можна використати той чайник з окропом пізніше? Можливо, можливо.) Головний сюжет «Новин о п’ятнадцятій» шокує: сьогодні вранці троє чоловіків утекли з міської в’язниці й убили в процесі охоронця. Двох із них упіймали майже зразу, але третій досі на свободі. Цих в’язнів не ідентифікували на ім’я (принаймні не в цьому випуску), але Джейн, яка сидить у своєму порожньому будинку (чию наявність ви вже правдоподібно пояснили), знає без тіні сумніву, що одним із них був Дік. Знає, бо нарешті ідентифікувала цей укол тривоги, який відчула в передпокої. Це був слабкий, майже зниклий запах лосьйону для волосся «Віталіс». Лосьйону, яким користується Дік. Джейн не може встати з крісла, її м’язи обм’якли від страху. Вона чує звуки кроків Діка, який починає спускатися сходами, і думає: «Тільки Дік може не забути користуватися своїм лосьйоном, навіть у тюрмі». Вона мусить устати, мусить тікати, але не здатна поворухнутися…
Хороша історія, правда? Я теж так вважаю, хоч вона й не зовсім унікальна. Як я вже примічав, ми читаємо в газетах, що ЧОЛОВІК ПОБИВ (чи УБИВ) СВОЮ КОЛИШНЮ ДРУЖИНУ, кожні два тижні, це сумна, але правда. Чого я від вас хочу в цій вправі, то це щоб ви змінили статі антагоніста і протагоніста перед початком проробляння ситуації у своїй оповіді, іншими словами, зробіть колишню дружину переслідувачкою (може, вона втекла з психіатричної лікарні, а не з міської тюрми), а чоловіка — жертвою. Оповідайте, не плануючи сюжету, хай вас несуть ситуація і ця несподівана інверсія. Передрікаю, що все вийде як по маслу… за обов’язкової умови бути чесним у тому, як ваші герої говорять і поводяться. Чесність компенсує багато стилістичних огріхів, як показують праці авторів дерев’яної прози Теодора Драйзера та Айн Ренд, а от брехня — це велика й невиправна помилка. Брехуни процвітають, це без питань, але лише на великих просторах, і ніколи — власне в джунглях написання, де ви підступаєте до цілі по одному слову за раз. Якщо, будучи там, почнете брехати про те, що знаєте і відчуваєте, вас спіткає цілковитий крах.
Коли закінчите вправу, напишіть на www.stephenking.com і розкажіть мені, як усе вийшло. Не обіцяю відповісти всім, але можу пообіцяти, що прочитаю з великим інтересом принаймні частину ваших пригод. Мені цікаво дізнатися, яку ж скам’янілість ви розкопаєте і наскільки неушкодженою зможете видобути її з землі.
6Опис — ось що робить читача сенсорним учасником історії. Написання гарних описів — набута навичка й одна з головних причин, чому у вас нічого не вийде, якщо не будете багато читати й писати. Це, бачте, не просто питання «як?»; це також питання «скільки?». Читання допоможе відповісти, скільки, а стоси списаного паперу дадуть відповідь, як. Навчитися можна лише на практиці.
Опис починається з візуалізації того, що ви хочете, аби читач пережив. Закінчується з перетворення побаченого у вашій уяві в слова на сторінці. Як я вже сказав, ми всі чули від кого-небудь: «Ох, це було так класно (так страшно/дивно/смішно)… не можу описати!» Якщо хочете стати успішним письменником, ви мусите могти описати, щоб вашого читача аж пощипувало від упізнавання. Якщо вам вдасться такого досягти, то старання окупляться сторицею. Якщо ж не вдасться, то назбираєте колекцію листів-відмов і, як варіант, подумаєте над кар’єрою в дивовижному світі телефонного маркетингу.
Скупий опис змушує читача почуватися спантеличеним і короткозорим. Надмірний опис завалює його подробицями та образами. Штука в тому, щоб знайти щасливу середину. Також важливо знати, що описувати, а що можна випустити на користь головного — історії.
Я не фанат письма, в якому вичерпно описуються фізичні характеристики учасників історії та їхній одяг (перелік елементів гардеробу особливо дратує; якщо мені захочеться почитати описи одягу, я завжди можу взяти каталог «J.Crew»[224]). Не пригадаю багато випадків, коли я відчував, що мушу описати, які на вигляд люди в моїй оповідці, — краще дозволити читачеві наділити їх обличчями, статурами та одягом. Якщо я скажу вам, що Керрі Вайт — шкільна вигнанка з поганою шкірою обличчя та гардеробом жертви моди, то, гадаю, ви зробите все інше, правда? Мені не треба розписувати прищик за прищиком і спідницю за спідницею. Зрештою, всі ми пам’ятаємо одного чи більше шкільного лузера. Якщо я опишу свого, це закреслить вашого, і я втрачу краплю нашого з вами порозуміння, яке намагаюся встановити. Опис починається в уяві автора, а закінчуватися має в уяві читача. У цій ситуації письменник у значно вигіднішій ситуації, ніж кіновиробник, який майже завжди приречений показати забагато… зокрема, у дев’яти випадках із десяти, блискавку на спині в чудовиська.
По-моєму, місце дії та текстура набагато важливіші для посилення в читача відчуття присутності в історії, ніж будь-які фізичні описи учасників. Також я не вважаю, що фізичний опис має вести навпростець до характеру. Тому, будь ласка, не треба давати героєві проникливих кмітливих блакитних очей та мужнього випнутого підборіддя; аналогічно з гордовитими вилицями героїні. Це погана техніка та ліниве письмо, еквівалент тих марудних прислівників.
Для мене хороший опис зазвичай полягає в кількох вдало обраних деталях, які замістять усе інше. У більшості випадків це будуть деталі, які першими спадуть на думку. Вони точно згодяться для початку. Якщо пізніше вирішите, що хочете змінити їх, розширити чи видалити — будь ласка, для того й винайшли переписування. Але, думаю, ви виявите, що в більшості випадків перші уявлені вами деталі будуть найщирішими та найкращими. Слід пам’ятати (читання знову й знову це доводитиме, якщо раптом завагаєтеся), що переописати так само легко, як і недоописати. Може, навіть легше.
Одним із моїх улюблених ресторанів у Нью-Йорку є стейк-гауз «Palm Too» на Другій авеню. Якщо я вирішу помістити сцену в «Palm Too», то, напевне, писатиму про те, що знаю, бо неодноразово бував там. Перш ніж почати писати, я на мить зосереджуюся, щоб викликати в пам’яті образ цього місця та наповнити зір уяви — зір, який стає тим гострішим, чим більше ним користуєшся. Я називаю його мисленим зором, бо це фраза, яку всі ми знаємо; чого ж я насправді хочу, то це відкрити всі свої чуття. Ця розвідка пам’яті буде короткою, але насиченою, таким собі гіпнотичним згадуванням. Як і у випадку зі справжнім гіпнозом, вам ставатиме дедалі легше ввійти в цей стан, чим більше пробуватимете.
Ось перші чотири речі, які спадають на думку, коли я згадую «Palm Too»: (а) морок бару та контрастно яскраве дзеркало за спиною бармена, яке ловить і відбиває світло з вулиці; (б) тирса на підлозі; (в) прикольні карикатурки на стінах; (г) запахи смажених стейка та риби.
Якщо ще подумаю, то можу згадати більше (чого не згадаю, те вигадаю — в процесі візулізації факти й вигадка переплітаються), але в цьому немає потреби. Зрештою, ми не в Тадж-Махал вирушаємо, і я не намагаюся продати вам нерухомість. Також важливо пам’ятати, що найголовніше — не місце, а історія, завжди історія. Не гоже мені (чи вам) лізти в описові нетрі лише тому, що це легко зробити.
Ось зразкова оповідь, з урахуванням усього вищесказаного, яка приводить героя в «Palm Too»:
Таксі зупинилося перед входом у «Palm Too» о п’ятнадцятій сорок п’ять сонячного літнього дня. Біллі заплатив водієві, вийшов на тротуар і швидко роззирнувся в пошуках Мартіна. Того ніде не було видно. Задоволений, Біллі зайшов усередину.
Після спекотно-яскравої Другої авеню в «Palm Too» було темно, як у печері. Дзеркало за спиною в бармена вловлювало трохи сяйва з вулиці та ряхтіло в мороку, як міраж. Якусь мить це було єдине, що бачив Біллі, відтак його очі почали звикати. На барі пили кілька одинаків. За ними, розв’язавши краватку та закасавши манжети, з-під яких виглядали волохаті кулаки, стояв старший офіціант і розмовляв з барменом. Підлога все ще була посипана тирсою, зауважив Біллі, наче це спікізі[225] 20-х років, а не ресторан початку нового тисячоліття, в якому не можна курити, не те що плювати пережованим тютюном собі під ноги. На стінах танцюють малюнки — газетні карикатури на місцевих політиканів, новинарів, які вже давно на пенсії або поспивалися до смерті, та знаменитостей, яких ти вже не знав, — вони досі стрибають від підлоги аж до стелі. У повітрі — соковиті запахи стейка та смаженої цибулі. Тут нічого ніколи не змінюється.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Про письменство. Мемуари про ремесло » автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Про письменство“ на сторінці 28. Приємного читання.