Розділ «Про письменство»

Джойс (усе ще у відчаї, усе ще розпростертий на столі долілиць):

— Сім.

— Сім? Але, Джеймсе… це добре, принаймні для тебе!

— Так, — сказав Джойс, підвівши нарешті голову. — Мабуть, так… але я не знаю, в якому порядку вони мають бути!

На протилежному кінці спектра письменники, як Ентоні Троллоп[202]. Він писав велетенські романи (гідним прикладом є «Чи можна її пробачити?», який для сучасних аудиторій можна перейменувати на «Чи можна його дочитати?») і клепав їх із дивовижною регулярністю. По основній роботі він працював клерком на Британській поштовій службі (червоні поштові скриньки по всій Британії — винахід Ентоні); він писав по дві з половиною години щоранку перед роботою. Це був залізний розклад. Якщо він був на середині речення, коли спливало дві з половиною години, він лишав це речення недописаним до наступного ранку. А коли траплялося, що він завершував котрийсь зі своїх 600-сторінкових важковаговиків, а до кінця сеансу лишалося п’ятнадцять хвилин, він писав «Кінець», відкладав рукопис і починав роботу над наступною книгою.

Джон Крісі[203], британський автор детективів, написав п’ятсот (так, ви правильно прочитали) романів під десятьма іменами. Я написав близько тридцяти п’яти[204] — деякі з них троллопівського обсягу — і вважаюся плодючим, але проти Крісі я жертва творчої кризи. Ще кілька сучасних авторів (серед яких Рут Ренделл / Барбара Вайн, Еван Гантер / Ед Мак-Бейн, Дін Кунц та Джойс Керол Оутс[205]) вже написали не менше, ніж я, а ще деякі — набагато більше.

З протидежного боку — з боку Джеймса Джойса — є Гарпер Лі, яка написала лише одну книгу[206] (геніальну «Убити пересмішника»). Та багато інших, серед яких Джеймс Ейджі, Малколм Лаурі[207] та Томас Гарріс (поки що), хто написав менш ніж п’ять. І це нормально, але такі автори завжди викликають у мене два питання: скільки часу в них пішло на книжки, які вони таки написали, і що вони робили решту часу? Плели вовняні ковдри? Організовували благодійні барахолки? Обожнювали сливи? Можливо, це звучить зарозуміло, але, повірте, це щира цікавість. Якщо Бог дав вам якесь уміння, то чому ж, Господи, ви ним не користуєтесь?

Мій власний графік доволі чітко окреслений. Ранки присвячені всьому новому — тому, що я пишу в поточний момент. Пообіддя — денному сну та листам. Вечори — читанню, родині, матчам «Red Sox» по телевізору та невідкладним правкам. По суті, ранки — це мій головний час для письма.

Якщо почну роботу над проектом, то вже не зупинюся та не збавлю ходу, крім випадків крайньої необхідності. Якщо не писатиму щодня, то герої почнуть втрачати свою свіжість у мене в голові — здаватимуться персонажами, а не справжніми людьми. Лезо оповіді почне іржавіти, сюжет і темп оповідки будуть вислизати в мене з рук. А найгірше, почне тьмяніти захват від того, що я пряду щось нове. Робота викликатиме відчуття роботи, а для більшості авторів — це поцілунок смерті. Найкраще письмо — завжди, завжди, завжди — тоді, коли воно для автора — натхненна гра. Я можу писати холоднокровно, якщо треба, але найбільше мені подобається відчуття свіжості й жару, які ледь витримуєш.

Раніше я казав журналістам, що пишу щодня, крім Різдва, 4 липня та свого дня народження. Це була брехня. Просто коли погоджуєшся дати інтерв’ю, треба ж щось говорити, і краще, коли це щось хоч трохи дотепне. А ще мені не хотілося видаватися занудним трудоголіком (а просто трудоголіком). Правда в тому, що, занудний трудоголік чи ні, а пишу я щодня. Включно з Різдвом, четвертим липня та своїм днем народження (у моєму віці все одно стараєшся ігнорувати той клятий день народження). А коли не працюю, то не працюю взагалі, проте в такі періоди повної зупинки мені стає якось не по собі і я погано сплю. Для мене не працювати — ось справжній труд. А коли пишу — це гра на майданчику, і навіть найгірші три години за цим заняттям були доволі незлі.

Раніше я працював швидше, ніж зараз. Одну зі своїх книжок («Переслідуваний») я написав за один тиждень, Джон Крісі, мабуть, оцінив би таке досягнення (хоча я читав, що Крісі написав кілька своїх детективів за два дні). Думаю, мене вповільнило те, що я покинув курити — нікотин неабияк покращує синаптичну передачу. Проблема, правда, в тому, що, допомагаючи творити, він водночас убиває тебе. Хай там як, а на першу чернетку книжки — навіть довгої — має йти не більш ніж три місяці — одна пора року. Довше — і (принаймні для мене) історія починає дивним чином відчуватися чужорідною, ніби депеша з Румунського департаменту зв’язків з громадськістю чи яка-небудь високочастотна радіопередача в період посиленої сонячної активності.

Я люблю видавати по десять сторінок, тобто по 2000 слів, на день. А це 180 000 слів за три місяці, нормальна така за обсягом книга, у якій читач залюбки розчиниться, якщо оповідка добре виконана та не втрачає свіжості. У якісь дні ці десять сторінок приходять легко, я звільняюся та спокійно беруся до хатніх справ раніше за 11:30, моторний, наче щур у ліверній ковбасі. З віком дедалі частіше виходить, що мені доводиться обідати за письмовим столом, а денну норму я завершую близько тринадцятої тридцяти. Іноді, коли слова приходять тяжко, я все ще вовтужуся з ними о четвертій вечора. У будь-якому разі, мене це влаштовує, і лиш за найкритичніших обставин я дозволяю собі припинити роботу, не видавши своїх двох тисяч слів.

Найбільшою підпорою систематичної (троллопівської?) продуктивності є праця в спокійних обставинах. Навіть найпродуктивнішому від природи письменникові складно працювати в атмосфері, де метушня та відволікання є радше нормою, ніж відхиленням. Коли мене питають про «секрет успіху» (абсурдне поняття, від якого нікуди не дінешся), я часом кажу, що їх два: я залишався при фізичному здоров’ї (принаймні доки мене влітку 1999 року не збив фургон) та в шлюбі. Це хороша відповідь, тому що знімає питання і тому що в ній є елемент істини. Поєднання здорового тіла та стабільних стосунків із сильною, впевненою в собі жінкою, яка не терпить ні моїх, ні будь-чиїх інших вибриків, дало мені змогу безперервно плідно працювати. Також я вірю в обернену істину: моє письмо і задоволення від нього зробили внесок у стабільність мого здоров’я та сімейного життя.

Читати можна майже будь-де, а от коли мова йде про письмо, то бібліотеки, паркові лавки та орендовані квартири мають бути місцями на зовсім крайній випадок. Трумен Капоте казав, що його найкраща праця була написана в мотельних кімнатах, але він виняток. Більшість із нас видають найвищі результати, будучи у своєму власному місці. Доки воно у вас не з’явиться, буде тяжко відповідально підійти до свого нового наміру багато писати.

Ваша кімната для письма не обов’язково має бути оздоблена згідно з філософією «Плейбоя», і вам не потрібен стіл із насувною кришкою в колоніальному стилі, в якому можна зберігати письмове приладдя. Я написав два свої перші опубліковані романи, «Керрі» та «Доля Салема»[208], в пральній кімнаті даблвайд-трейлера: вистукав їх на дружининій портативній машинці «Olivetti», яка балансувала на дитячому столику в мене на колінах; Джон Чівер начебто писав у підвалі своєї багатоповерхівки на Парк-авеню біля топки. Простір може (і має, як я вже, здається, казав) бути скромним, і там потрібна єдина річ: двері, які ви маєте хотіти зачинити. Зачинені двері — це спосіб сказати світові та собі, що ви налаштовані серйозно, ви взяли на себе зобов’язання писати і готові ділом підкріпити свої слова.

На момент входження в новий письмовий простір, коли зачините двері, у вас уже має бути виставлена планка, скільки ви писатимете щодня. Як і з фізичними вправами, найкраще спочатку поставити планку низько, щоб не відбити собі охоту. Пропоную тисячу слів на день, а ще, оскільки я почуваюся великодушним, пропоную вам зробити один день вихідним — принаймні спочатку. Не більше, інакше ви втратите відчуття нагальності та невідкладності своєї історії. Коли планку встановлено, вирішіть для себе, що двері мають залишатися зачиненими, доки планку не буде взято. Тепер уперед — викладайте цю тисячу слів на папір чи дискету. В одному з моїх ранніх інтерв’ю (по-моєму, в рамках просування «Керрі») ведучий ток-шоу на радіо запитав мене, як я пишу. Моя відповідь: «По одному слову за раз», здається, не влаштувала його. Думаю, він намагався зрозуміти, жартую я чи ні. Я не жартував. Усе завжди зводиться до такої простоти. І не має значення, пишете ви замітку на одну сторінку чи епічну трилогію, як «Володар перснів», — робота завжди робиться по одному слову за раз. Зачинені двері залишають весь світ зовні, а вас — усередині та допомагають зосередитися на нагальному завданні.

По можливості у вашій письмовій кімнаті не повинно бути телефона, точно не має бути телевізора чи ігрової приставки, щоб не хотілося байдикувати. Якщо є вікно, зсуньте штори чи опустіть ролет, щоб воно походило на чисту стіну. Усякий письменник, а тим паче новачок, вчинить мудро, якщо усуне все, що може його відволікти. Продовжуючи писати, ви почнете автоматично відсіювати такі завади, але на початку слід постаратися розібратися з ними до письма. Я працюю під гучну музику, хард-рок («AC/DC», «Guns’n’Roses» та «Metallica» завжди були моїми фаворитами), але для мене музика — це просто ще один спосіб зачинити двері. Вона оточує мене, відгороджує від буденного світу. Коли пишете, ви ж хочете позбутися світу, правда? Авжеж, хочете. Пишучи, ви творите свої власні світи.

Думаю, ми насправді говоримо про творчий сон. Так само, як спальня, ваша письмова кімната має бути приватною, місцем, де ви сните. Ваш розклад — приблизно та сама пора щодня, коли ваша тисяча слів виходить на папір чи дискету, — існує, аби призвичаїти вас, підготувати до снів, так само, як ви готуєтеся до сну, лягаючи в ліжко приблизно в один і той самий час щовечора і дотримуючись перед цим однакового ритуалу. У випадку з письмом, як і зі сном, ми вчимося перебувати в стані фізичного спокою, водночас прагнучи розкувати свій розум від одноманіття раціонального мислення денного життя. І в міру звикання розуму й тіла до певної кількості сну щоночі — шість, сім годин, а може, рекомендовані вісім — ви зможете натренувати свій розум у моменти неспання впадати в творчий сон і формувати яскраві сни наяву, якими і є успішна літературна творчість.

Але вам потрібна кімната, і двері, і рішучість, щоби ці двері зачинити. І потрібна конкретна мета. Чим довше ви дотримуватиметесь цих основ, тим легшим ставатиме акт письма. Не чекайте на музу. Як я вже казав, це безжальний мужик, не надто чутливий до творчого тріпотіння. Ми говоримо не про дошку «уїджа»[209] і не про світ духів, а про звичайну роботу, як прокладання труб або далекобій. Ваше завдання — зробити так, щоб муза знав, де ви будете щодня з дев’ятої до дванадцятої чи з сьомої до п’ятнадцятої. А коли знатиме, то запевняю, рано чи пізно він почне приходити, з сигарою в зубах і своєю магією.

Ну добре, ви у себе в кімнаті, ролет опущено, двері зачинено, телефон вимкнено. Ви знищили свій телевізор і взяли перед собою зобов’язання писати тисячу слів на день, хай хоч потоп, хоч кінець світу. Настала черга великого питання: про що ви писатимете? І так само великої відповіді: про що, бляха, забажаєте. Про що завгодно… головне, щоб це була правда.