Розділ «Про письменство»

Я повільно читаю, але зазвичай устигаю прочитати 70–80 книжок за рік, переважно художки. Я читаю не для штудіювання ремесла, а тому, що люблю читати. Це те, чим я займаюся ввечері, відкинувшись у своєму блакитному кріслі. Так само я читаю художню літературу не для штудіювання мистецтва вигадування, а просто тому, що люблю історії. Однак якесь навчання таки відбувається. Кожна книга, яку ви починаєте, дає свої уроки, і часто погані книжки навчають вас більше, ніж хороші.

Коли я був у восьмому класі, мені трапилася кишенькова книжка Маррі Лайнстера, автора бульварної наукової фантастики, чий доробок майже повністю припадає на сорокові та п’ятдесяті, коли журнали штибу «Amazing Stories»[192] платили по одному центу за слово. Я прочитав інші книжки містера Лайнстера, достатню їх кількість, аби збагнути, що якість його письма неоднорідна. Конкретно цей роман, про рудники в поясі астероїдів, був однією з його не дуже вдалих спроб. Хоча це надто поблажливо сказано. Він був жахливий, населений тонкими, як папір, героями, а сюжет просто на голову не налазив. А найгірше те (чи так мені тоді здавалося), що Лайнстер кохався у слові «жвавий» (zestful). Герої спостерігали наближення рудоносних астероїдів зі «жвавими усмішками», сідали вечеряти на борту свого гірничодобувного корабля зі «жвавим передчуттям». Наприкінці книжки головний герой ухопив пишногруду білявку-героїню в «жваві обійми». Для мене це стало літературним відповідником щеплення від віспи: я жодного разу, наскільки мені відомо, не вжив слова «zestful» у своїх романах та оповіданнях. Як Бог дасть, то ніколи й не вживу.

«Рудокопи на астероїді» (назва була не така, але в цьому дусі) стали важливою книжкою в моєму читацькому житті. Майже кожна людина пам’ятає, як втратила цноту, і майже кожен письменник пам’ятає першу книжку, відклавши яку, подумав: «Я можу краще. Чорт, та я вже пишу краще!» А що зігріває письменника у ваганнях сильніше, ніж усвідомлення, що його праця безсумнівно краща за чужу, оплачену?

Найкраще уявлення про те, чого не робити, отримуєш, читаючи погану прозу: один роман на кшталт «Рудокопів на астероїді» (чи «Долини ляльок», «Квітів на горищі»[193] або «Мостів округу Медісон») вартий цілого семестру в хорошій школі літературної творчості, навіть із суперзірковими запрошеними лекторами.

Хороше письмо, зі свого боку, навчає письменника стилю, елегантності оповіді, розвитку сюжету, створення правдоподібних персонажів і щирості. Такий роман, як «Ґрона гніву», може сповнити нового письменника почуттями відчаю та старої доброї заздрості: «Я ніколи не зможу нічого написати настільки добре, хоч би й тисячу років писав», але такі почуття можуть також слугувати спонукою, підстьобуючи письменника працювати тяжче, мітити вище. Кожного письменника в процесі його становлення має збити з ніг — чи то пак розплющити — комбінація чудової історії та чудового письма. Не можна сподіватися збити з ніг іще когось силою свого письма, доки це не станеться з тобою самим.

Тому ми читаємо, аби пізнати посередність і кричущу бездарність; таке пізнання допомагає нам помічати ці речі, коли вони починають закрадатися в нашу власну працю, і уникати їх. Також ми читаємо, аби оцінювати себе відносно хорошого та великого, відчути, як високо насправді межа. А ще ми читаємо, аби пізнати різні стилі.

Ви можете зловити себе на тому, що переймаєте стиль, який вам особливо до вподоби, і в цьому немає нічого поганого. Читаючи в дитинстві Рея Бредбері, я писав, як Рей Бредбері: все зелене та дивовижне, побачене крізь скельце, змащене мастилом ностальгії. Коли читав Джеймса М. Кейна[194], все, що я писав, виходило рубаним, лаконічним та жорстким. Коли Лавкрафта — моя проза ставала пишною та загромадженою. У підлітковому віці я писав оповідання, в яких усі ці стилі зливалися, утворюючи потішний вінегрет. Таке змішування стилів — необхідна частина розвитку власного стилю, але воно не відбувається у вакуумі. Ви повинні багато читати, у процесі весь час поліпшуючи (та переосмислюючи) власну працю. Мені тяжко повірити, що люди, які дуже мало читають (або в деяких випадках узагалі не читають), можуть наважитися писати й очікувати, що іншим сподобається написане, але я знаю, що таке буває. Якби мені давали п’ять центів за кожну людину, яка казала мені, що хоче стати письменником, але «не має часу читати», я зміг би купити собі добрячий обід зі стейком. Можна я скажу відверто? Якщо не маєте часу читати, то не маєте часу (та інструментів), щоб писати. Отак просто.

Читання — це творчий центр письменницького життя. Я ношу книжку, куди б не йшов, і знаходжу якнайрізноманітніші нагоди почитати. Штука в тому, щоб навчити себе читати і маленькими ковточками і довгими ковтками. Приймальні створені для книжок — це ясно! Але також це стосується фойє театрів перед виставою, довгих і нудних черг на касі та загального фаворита — туалету. Можна читати навіть за кермом завдяки аудіокнижковій революції. З усіх книжок, які я прочитую за рік, від шести до дванадцяти — в записі. А до питання всіх чудес по радіо, які ви пропустите, — ну скільки разів ви схочете послухати «Highway Star» «Deep Purple»?

У порядному товаристві вважається нечемним читати під час їжі, але якщо ви плануєте стати успішним письменником, нечемність має бути передостаннім, за що варто переживати. Останнім же має бути порядне товариство та його очікування. Якщо маєте намір писати якнайщиріше, то все одно ваші дні в порядному товаристві полічені.

Де ще можна почитати? Завжди є бігова доріжка чи інший тренажер, на якому ви займаєтесь у своєму спортивному клубі. Я стараюся проводити за цим ділом не менш ніж годину щодня і, напевне, здурів би, якби мені не складав товариство хороший роман. Більшість сучасних тренажерів (домашніх і не тільки) обладнані телевізором, але телевізор — це останнє, що потрібне амбіційному автору під час тренування чи будь-якого іншого заняття. Якщо вам здається, що ви не зможете тренуватися без горлопанів-аналітиків з новин CNN, чи горлопанів із фондової біржі на MSNBC, чи спортивних горлопанів з ESPN[195], то час вам замислитися, наскільки серйозно ви дійсно налаштовані стати письменником. Ви мусите бути готові добряче вивернутися всередину, туди, де живе уява, а це, боюся, означає, що доведеться попрощатися з Джеральдо, Кітом Олберманном та Джеєм Лено[196]. Читання потребує часу, а скляна цицька краде надто багато його.

Після відлучення від ефемерної жаги телевізора більшість виявить, що їм подобається читати. Кажу вам, вимкнете цей гавкучий ящик — і покращите якість свого життя, а не лише якість письма. І чим ви при цьому жертвуєте? Скільки потрібно повторів «Фрезьєра» та «Швидкої допомоги»[197], щоб життя одного американця стало довершеним? Скільки роликів телемагазину Річарда Сіммонса[198]? Скільки белтвейських інсайдерів[199] на CNN? Ох, не провокуйте мене. Джеррі-Спрінґер-Доктор-Дре-Суддя-Джуді-Джеррі-Фолвелл-Донні-та-Марі[200], ваша честь, у мене все.

Коли моєму синові Овену було близько семи років, він закохався в «E Street Band» Брюса Спрінгстіна, особливо в Клеренса Клемонса, дебелого саксофоніста. Овен вирішив, що хоче навчитися грати, як Клеренс. Нас із дружиною потішала та розчулювала ця амбіція. Також ми, як і будь-які нормальні батьки, сподівалися, що наш син виявиться талантом, а може, навіть генієм. Ми подарували Овену на Різдво теноровий саксофон та уроки в Ґордона Бові, місцевого музиканта. Відтак ми схрестили пальці та стали сподіватися на краще.

Через сім місяців я сказав дружині, що час нам припинити ці уроки, якщо Овен погодиться. І він таки погодився з відчутним полегшенням. Він не хотів цього казати — особливо після того, як сам попросив про саксофон, — але терміну в сім місяців вистачило, аби він зрозумів, що хоч і любить могутній саунд Клеренса Клемонса, саксофон — це просто не його, Бог не дав йому такого таланту.

Я це збагнув не тому, що Овен покинув практику, а тому що він практикувався рівно стільки, скільки йому визначив містер Бові, — півгодини після школи чотири рази на тиждень і годину у вихідні. Овен опанував гами та ноти — у нього все було добре з пам’яттю, легенями та координацією між очима і руками, — але ми ніколи не чули, щоб він зривався, дивував сам себе чимось новим, кайфував від процесу. Щойно завершувався відведений час, як інструмент повертався у футляр і лежав там до наступного уроку чи практики. Мені це підказало, що у випадку з моїм сином та саксофоном ніколи не буде справжньої гри — лише репетиція. Так не годиться. Якщо нема радості, то нема сенсу. Краще зайнятися чимось іншим, де поклади таланту можуть бути багатші, а коефіцієнт веселощів вищий.

Талант позбавляє сенсу поняття репетиції: знайшовши те, до чого маєш хист, займатимешся цим (хай би що це було), доки не зітреш пальці в кров та очі на лоб не полізуть. Навіть коли ніхто не слухає (не читає, не дивиться), кожна вправа перетворюється на бравурний виступ, бо для тебе як творця це щастя. А може, навіть екстаз. Це стосується однаково читання і писання, гри на музичному інструменті, бейсболу та бігу на 400 метрів. Моя тяжка програма читання та писання по 4–6 годин щодня здається не такою й тяжкою, якщо отримуєш щире задоволення від цих речей та маєш до них хист; власне кажучи, ви, можливо, вже дотримуєтеся такої програми. Однак якщо відчуваєте, що вам треба дозвіл читати та писати, скільки серденько забажає, вважайте, що ваш покірний слуга його надав.

Найбільша користь від читання полягає в тому, що воно додає процесу писання невимушеності та інтимності: по прибутті в письменницьку країну у тебе все гаразд із документами та посвідченням особи. Постійне читання введе вас у такий стан, що зможете писати охоче та не переживаючи за якість. Також воно весь час примножує ваші знання про те, що вже робилося, а що ще ні; що банальне, що свіже; що спрацьовує, а що лежить трупом на сторінці. Чим більше читаєте, тим менший ризик виставити себе дурнем за пером чи текстовим процесором.

Якщо «багато читай, багато пиши» — це Найбільша Заповідь (а я запевняю вас, що так і є), то скільки писати вважається «багато»? У кожного письменника це, звісно, по-різному. Одна з моїх улюблених історій на цю тему — скоріше міф, ніж правда, — про Джеймса Джойса[201]. Якщо вірити цій історії, до нього в гості якось прийшов друг і побачив, як цей видатний чоловік розпростерся по письмовому столу в позі глибокого відчаю.

— Джеймсе, що сталося? — запитав друг. — Праця?

Джойс підтвердив, навіть не підвівши голову глянути на свого друга; авжеж, праця, хіба не завжди вона?

— Скільки ти сьогодні зробив слів? — продовжив друг.