Розділ «Про письменство»

Головним принципом занять з красного письменства було «пиши про те, що знаєш». Звучить гарно, але що як ти хочеш писати про дослідження інших планет на космольотах чи про чоловіка, який убив свою дружину і намагається знищити її тіло в подрібнювачі деревини? Як письменнику дати раду з тим, чи з тим, чи ще з тисячею інших вигадливих ідей, керуючись указівкою «пиши про те, що знаєш»?

По-перше, думаю, слід витлумачити «пиши про те, що знаєш» якнайширше та якнайусеосяжніше. Якщо ви водопровідник, то багато знаєте про водопровідну справу, але ж ваші знання цим не обмежуються; серце знає багато, уява теж. Дякувати Богу. Якби не серце та уява, світ художньої літератури був би вельми злиденним. Або й узагалі не існував.

Щодо жанру, то, мабуть, небезпідставним буде припущення, що для початку ви напишете те, що любите читати, — я ж розказував про свою любов до коміксів жахів видавництва ЕС[210], доки ця байка не зачерствіла. Але я щиро їх любив, і фільми на кшталт «Я вийшла заміж за космічного монстра» теж. У результаті виходили оповідання, як-от «Я був малолітнім розкрадачем могил». Навіть сьогодні я пишу трохи витонченіші версії цієї історії — я народився з любов’ю до ночі та неспокійних гробів, от і все. Якщо ви не схвалюєте, я можу тільки знизати плечима. Що є, те є.

Якщо ви фанат наукової фантастики, то природно, що вам хотітиметься писати наукову фантастику (і чим більше читатимете НФ, тим менша ймовірність, що повернетеся до давно усталених жанрових звичаїв, таких як космічна опера та дистопічна сатира). Якщо ви фанат детективів, то й писати захочете детективи; а якщо вам до вподоби книжки про кохання, то ясно, що захочете писати власні книжки про кохання. Немає нічого поганого, щоби писати в будь-якому з цих жанрів. От що, я вважаю, було б дійсно дуже погано, то це відвертатися від того, що знаєте і любите (чи обожнюєте, як я обожнював ті старі комікси від ЕС та чорно-білі жахалки) на користь того, що, на вашу думку, вразить ваших друзів, родичів або колег-письменників. Не менш погано навмисно вдаватися до певного жанру чи типу літератури, аби заробити грошей. По-перше, це хисткий учинок у плані моралі: завдання художнього твору — знайти істину в брехливих тенетах оповідки, а не вчиняти акт інтелектуального безчестя, полюючи на долар. До того ж, браття та сестри, це не працює.

Коли мене питають, чому я вирішив писати саме те, що пишу, то мені завжди здається, що це питання відкриває більше, ніж усяка моя відповідь. Воно огортає, наче смоктулька «Tootsie Pop»[211] в’язку начинку, припущення, що письменник контролює матеріал, а не навпаки[212]. Серйозний та відданий справі письменник не здатний оцінювати матеріал для оповідки, наче інвестор, який може оцінити запропоновані капіталовкладення, і вибрати саме те, що має найбільші шанси дати гарний прибуток. Якби дійсно можна було так робити, то кожен опублікований роман ставав би бестселером, а величезних авансів, виплачуваних дюжині «великих літературних імен», просто не існувало б (видавцям би таке сподобалося).

Ґрішему, Кленсі, Крайтону і мені — серед інших — платять ці великі суми, бо ми продаємо нетипово великі кількості книжок нетипово великій аудиторії. Часом чуєш критичне припущення, що ми маємо якийсь таємний, простонародний підхід до читача, якого інші (часто кращі) письменники або не можуть знайти, або не удостоюють увагою. Сумніваюся, що це правда. Також я не вірю твердженню деяких популярних авторів (хоча вона не єдина, але я подумав про покійну Жаклін Сюзанн), що їхній успіх базується на літературних чеснотах, що публіка розуміє істинну велич, якої не здатний оцінити тугодупий, заздрісний літературний істеблішмент. Це абсурдна думка, породжена марнославством і невпевненістю.

Книголюбів, у їх більшості, приваблюють не літературні чесноти роману — вони просто хочуть узяти з собою в літак цікаву історію, таку, що спочатку приворожить їх, відтак затягне і змусить догортати книжку до кінця. Таке трапляється, на мою думку, коли читачі впізнають людей із книги. Їхню поведінку, їхнє оточення, їхню мову. Коли читач чує сильний відгомін свого життя та переконань, він глибше занурюється в історію. Я готовий посперечатися, що неможливо розрахувати виникнення такого зв’язку наперед, оцінивши ринок, наче спекулянт на іподромі, який має інформацію, на котрого коня варто поставити.

Стилістична імітація — це одне, цілком почесний спосіб почати письменницький шлях (і насправді неуникний; та чи інша імітація позначає кожен наступний етап розвитку письменника); але неможливо зімітувати підхід письменника до конкретного жанру, і не має значення, наскільки простим здається те, що робить той письменник. Іншими словами, не можна прицілитися книжкою, наче крилатою ракетою. Люди, які вирішують розбагатіти, пишучи, як Джон Ґрішем чи Том Кленсі, здатні, в основній масі, лише на бліді імітації, бо володіти набором лексики — це не те саме, що створити потрібну атмофсеру; а сюжети в них на сто світлових років далекі від правди, як її відчувають розум і серце. Коли бачиш роман із написом «У кращих традиціях (Джона Ґрішема / Патриції Корнвелл / Мері Гіґґінс Кларк[213] / Діна Кунца)» на обкладинці, то розумієш, що дивишся на одну з цих надміру прорахованих (та майже напевно нудних) імітацій.

Пишіть, що любите, відтак вдихніть туди життя і зробіть унікальним, домішавши персональних знань про життя, дружбу, стосунки, секс і роботу. Особливо про роботу. Люди обожнюють читати про роботу. Бог його знає чому, але це правда. Якщо ви водопровідник, який любить наукову фантастику, то можете замислити роман про водопровідника на борту космольота чи на чужій планеті. Звучить дурнувато? Покійний Кліффорд Д. Сімак написав роман «Космічні інженери» майже про це саме. Прекрасне чтиво. Головне — пам’ятати, що є різниця між лекцією про те, що знаєте, і використанням цих знань для збагачення історії. Друге — це добре. Перше — ні.

Погляньте на проривний роман Джона Ґрішема «Фірма». У ньому молодий юрист виявляє, чим насправді є його перша робота, яка здавалася надто привабливою, щоби все було так просто, — він працює на мафію. Напружена, захоплива та карколомно швидка «Фірма» розійшлася чи не мільярдним накладом. Читачів заворожувала моральна дилема, яка постала перед молодим юристом: працювати на бандитів погано, тут нічого не заперечиш, але платять круто! Можна їздити на BMW, і це лише початок!

Також читачам сподобались винахідливі спроби юриста визволитися з цієї дилеми. Можливо, більшість людей не так би себе повели, і deus ex machina[214] досить гучно деренчить на останніх п’ятдесяти сторінках, але саме так більшість із нас хотіли би вчинити. І чи ж не хотілося б нам мати deus ex machina у своєму житті?

Точно не знаю, але я готовий закластися на свого собаку, що Джон Ґрішем ніколи не працював на мафію. Усе це чистісінька вигадка (а чистісінька вигадка — це для письменника найвища насолода). Він таки був колись молодим юристом і явно не забув, як це тяжко. Також він не забув про розмаїття фінансових пасток і небезпечних зваб, через які галузь корпоративного права настільки складна. З блискучим контрапунктом безпретензійного гумору та не розмінюючись на пустопорожності, він рисує світ дарвіністської боротьби, де всі дикуни носять костюми-трійки. І найкраще в цьому всьому — це світ, у який неможливо не повірити. Ґрішем був там, вишпигував цей край і позиції ворогів та повернувся з вичерпним звітом. Він розповів правду про те, що знав, і бодай за це заслуговує на кожен зароблений «Фірмою» долар.

Критики, які відмахнулися від «Фірми» та пізніших книжок Ґрішема як від погано написаних, і ті, хто заявляє, що не розуміє його успішності, або не бачать суті, бо вона настільки велика та очевидна, або навмисно вдають дурника. Ґрішемова вигадка міцно стоїть на ґрунті реальності, яку він знає, особисто прожив і про яку написав із цілковитою (і майже наївною) щирістю. У результаті вийшла книжка водночас смілива й унікально приємна (щодо картонності персонажів можна посперечатися). Вам як письменникові-початківцю варто не наслідувати Ґрішема в новоствореному ним жанрі «юристів у халепі», а просто рівнятися на його відкритість і нездатність нічого вдіяти, крім як перейти одразу до суті.

Джон Ґрішем, звісно, знає юристів. А те, що ви знаєте, робить вас унікальними в якийсь інший спосіб. Будьте сміливими. Наносьте на карту ворожі позиції, повертайтесь і розказуйте нам усе, що знаєте. І не забувайте: водопровідники в космосі — не така вже й погана задумка для оповідки.

На мій погляд, оповідання та романи складаються з трьох частин: з оповіді, яка просуває історію з точки A в точку B й урешті-решт у точку Z; з опису, який творить для читача сенсорну реальність; та з діалогів, які оживляють персонажів завдяки їхній мові.

Ви можете поцікавитися, де в цьому всьому місце для сюжету. Відповідь (принаймні моя): ніде. Переконувати вас, що я ніколи не планую сюжетів, було б наче переконувати, що я ніколи не брешу; однак і те, й інше я роблю якомога рідше. Я не довіряю сюжету з двох причин: по-перше, наші життя за великим рахунком безсюжетні, навіть якщо докинути сюди всю нашу завбачливу обережність та ретельне планування; а по-друге, вважаю, що планування сюжету і спонтанність щирого творення несумісні. Краще я скажу якомога відвертіше: я хочу, аби ви розуміли, що моє опорне переконання стосовно написання оповідок полягає в тому, що вони здебільшого творяться самі по собі. Завдання письменника — дати їм місце для росту (і записати їх, безперечно). Якщо ви здатні так само дивитися на речі (або принаймні спробувати), ми зможемо комфортно співпрацювати. Якщо ж, навпаки, вирішите, що я божевільний, то нічого. Ви такий не перший.

Коли в ході інтерв’ю для «Нью-Йоркера»[215] я сказав журналістові (Марку Сінґеру), що історії — це знахідки, наче викопні скам’янілості, він сказав, що не вірить мені. Я відповів, що це не страшно, головне — аби він вірив, що я в це вірю. А я таки вірю. Історії — це не сувенірні футболки чи ігрові приставки. Історії — реліквії, частина невідкритого світу, який існував раніше. Завдання письменника — скористатися інструментами зі свого ящика, щоб видобути з землі якомога більше кожної з них, не пошкодивши. Часом відкрита скам’янілість маленька — мушелька. А часом велетенська — королівський тиранозавр з усіма його колосальними ребрами та вищиреними зубами. Однак чи йде мова про коротке оповідання, чи про романисько на тисячу сторінок, техніка розкопки, по суті, однакова.

Хай би яким ви були здібним, хай би скільки мали досвіду, все одно, певно, неможливо видобути всю скам’янілість із землі, не зламавши й не загубивши кілька шматочків. Аби дістати її майже всю, лопату треба поміняти на делікатніші інструменти: повітряний шланг, кишенькову кирку, може, навіть зубну щітку. Сюжет — набагато більший інструмент, відбійний молоток письменника. Можна вивільнити скам’янілість із твердої породи за допомогою відбійного молотка — тут не посперечаєшся, — але вам не гірше за мене відомо, що відбійний молоток розламає стільки ж, скільки вивільнить. Він неповороткий, механічний, антитворчий. Хороший письменник, на мою думку, думає про сюжет в останню чергу, а нудьгар — у першу. Результатом цього стане оповідка, яка відчуватиметься штучною та силуваною.

Я вельми спираюся на інтуїцію, і мені це постійно вдається, бо мої книжки ґрунтуються на ситуації, а не на історії. Деякі ідеї, з котрих виникли книги, складніші за інші, але більшість починаються з чистої простоти експозиції у вітрині універмагу або сценки з восковими фігурами. Я створюю для групи персонажів (може, для пари, може, навіть для одного) яку-небудь скруту і хочу подивитися, як вони силкуватимуться з неї вибратися. Моє завдання — не допомагати їм вибиратися чи скеровувати до безпеки (у таких випадках мені був би потрібен гучний відбійний молоток сюжету), натомість я спостерігаю за тим, що відбувається, і записую.

Ситуація — на першому місці. Персонажі — завжди спочатку пласкі та невиразні — на другому. Коли ці дві речі стають зафіксовані в мене в думках, я починаю розповідати. У мене часто є приблизне уявлення, чим усе закінчиться, але я ніколи не вимагаю від персонажів чинити по-моєму. Якраз навпаки, я хочу, щоб вони робили все по-своєму. Подекуди все закінчується, як я собі уявляв. Утім, переважно виходить геть для мене неочікувано. Для автора, який пише саспенси, це прекрасно. Зрештою, я не лише творець роману, а і його перший читач. І якщо навіть я, маючи інсайдерські знання про подальші події, не здатен хоч трохи вгадати, куди ж приведе вся ця чортівня, то можна не переживати, що читач покине схвильовано гортати сторінки. І нащо взагалі переживати через закінчення? Нащо ця жага все тримати під контролем? Рано чи пізно всяка історія кудись виведе.