Розділ «Про письменство»

Моя мати, царство їй небесне, не схвалювала лайку та подібні речі, казала, що це «мова невігласів». Одначе це не заважало їй вигукувати «Ай, сука!», коли в неї підгоряв тост або вона вгачувала молотком по пальцю, забиваючи в стіну гачок для картини. Також це не спиняє більшість людей, як християн, так і язичників, які кажуть щось подібне (чи навіть міцніше), коли собака наригає на кудлатий килим або машина зіскочить із домкрата. Важливо казати правду: від цього так багато залежить, майже як у Вільяма Карлоса Вільямса, коли він писав про ту червону тачку. Національному легіонові пристойності[238] може не подобатися слово «срати», ви теж можете не бути від нього в захваті, але часом від нього нікуди не дінешся: іще жоден малий не біг до матері, аби розказати, що його сестричка щойно «випорожнилась» у ванну. Згоден, він міг би сказати «натужилася» чи «накакала», але, боюся, «насрала» теж входить у цей перелік (зрештою, в малих шкетів великі вуха).

Ви мусите казати правду, якщо хочете, щоб ваші діалоги резонували та були реалістичними — чого так бракує «Війні Гарта», хай яка це добротна історія. Сюди входить усе, аж до вигуків у ситуаціях, коли люди влучають молотком по пальцю. Коли заміняєте «Ай, сука!» на «Ай, трясця!», переживаючи через Легіон пристойності, ви порушуєте неписаний контракт, який існує між автором і читачем: ваша обіцянка показувати правду про слова та вчинки людей через вигадану оповідку.

З другого боку, один із ваших персонажів (наприклад, перестаркувата тітка головного героя) дійсно може сказати «Ай, трясця!» замість «Ай, сука!», гахнувши молотком по пальцю. Ви знатимете, що вжити, якщо знатимете свого персонажа, а ми дізнаємося про мовця таке, що зробить його живішим та цікавішим. Головне — дозволяти всім героям вільно розмовляти, не чекаючи схвалення від Легіону пристойності чи Християнського читацького гуртка для панянок. Чинити інакше було б боягузтвом і нечесністю, а художня література в Америці на вступі до двадцять першого століття — діло не для інтелектуальних боягузів, повірте мені. На вас чатує ціла купа самозваних цензорів, які хоч і відстоюють різні ідеї, але, по суті, хочуть одного: щоб ви дивилися на світ по-їхньому… або хоча б не тринділи про те, на що у вас інакші погляди. Вони відстоюють статус-кво. Вони не обов’язково погані, проте небезпечні, якщо ви вірите в інтелектуальну свободу.

Так сталося, що я погоджуюся з матір’ю: матюки та вульгаризми — дійсно мова невігласів та недорікуватих, переважно. Проте є винятки, які включають у себе строкаті й соковиті лайливі афоризми. «Не замовляй хавку через віконце для машин, бо там завжди найобують»[239]; «я зайнятий більше, ніж одноногий учасник змагання з підсрачників»; «бажання в одну руку, гівно — в другу, подивимось, де швидше набереться жменя»; ці вирази та їм подібні — не для світського вечора, але вони ефектні і влучні. Чи погляньте на цей уривок із «Мозкового штурму» Річарда Дулінга[240], де матюки стають поезією:

Хоча це й не діалог, але наведу ще один уривок із Дулінга, бо він демонструє протилежне: можна досягти разючої відвертості взагалі без вульгаризмів чи матюків:

Був би я послідовником Генрі Джеймса[241] чи Джейн Остін, хто пише тільки про франтів і розумників із коледжу, то майже ніколи б не вживав брудних слів і лайливих виразів; моїх книг ніколи б не забороняли в американських шкільних бібліотеках; і я б ніколи не отримав листа від доброзичливого фундаменталіста, який хотів повідомити, що я горітиму в пеклі, де за всі свої мільйони доларів не куплю й ковтка води. Утім, я зростав не серед таких. Я ріс представником американського нижчого середнього класу[242], і це люди, про яких я можу писати з найбільшою щирістю та знанням. Це значить, що вони кажуть «сука» значно частіше, ніж «трясця», коли вдаряють себе по пальцю, але я з цим примирився. Правда, я ніколи з цим особливо й не воював.

Отримуючи один з Таких Листів або стикаючись із черговою рецензією, де мене називають вульгарним примітивом — а до певної межі я ним і є, — я заспокоююся, згадуючи слова соцреаліста зламу століть Френка Норріса, серед чиїх романів були «Восьминіг», «Яма» та «Мак-Тіґ» — достеменно чудова книга[243]. Норріс писав про хлопців із робітничого класу, які трудилися на ранчо, в містах і на фабриках. Мак-Тіґ, головний герой найвеличнішого твору Норріса, — дантист-самоук. Книги Норріса спровокували неабияке обурення громадськості, на яке він реагував зі спокоєм та презирством: «Що мені до їхньої думки? Я ні перед ким не плазую. Я розказав правду».

Звісно, не всі люди хочуть чути правду, але це не ваша проблема. А от якби ви хотіли бути письменником без бажання говорити прямо, оце вже була би проблема. Мова, потворна чи прекрасна, — показник персонажа, також вона може стати повівом прохолодного свіжого повітря в кімнаті, яку деякі люди воліли б тримати зачиненою. У підсумку головне питання не в тому, яка мова вашої оповідки, — високодуховна чи лайлива, єдине питання в тому, як ця мова бринить на сторінці та у вусі. Якщо хочете, щоб вона бриніла правдиво, то говоріть самі. А проте ще важливіше, щоб ви замовкли та слухали, як говорять інші.

Усе, що я говорив про діалоги, застосовується і до створення персонажів. Усе зводиться до двох речей: придивлятися до поведінки реальних людей довкола, відтак розказувати правду про те, що бачиш. Ви можете помітити, як сусід колупається в носі, коли думає, що ніхто не бачить. Це класна деталь, але вам як письменнику не буде жодної користі з того, що ви її помітили, доки не захочете втулити її де-небудь в оповідці.

Чи всі вигадані герої взяті просто з життя? Ясно, що ні, принаймні не один в один, якщо не хочете, аби вас засудили чи застрелили одного ранку дорогою до власної поштової скриньки. Часто буває, як от у «романах з ключем», наприклад у «Долині ляльок», персонажі переважно взяті з життя, але тільки-но читачі закінчать неуникну гру в угадування, хто є хто, такі оповідки часто-густо зразу стають нецікавими, переповненими вітринними знаменитостями, які буцають одне одного і швидко згасають у пам’яті читача. Я прочитав «Долину ляльок» невдовзі по її виході (того літа я працював помічником кухаря на курорті в Західному Мені), жадібно проковтнув, напевне, як і всі інші, хто її купив, але зараз майже не пам’ятаю, про що вона була. У цілому, особисто я волію отримувати свою тижневу порцію нісенітниць від «National Enquirer»[244], де на додачу до скандалів можна знайти рецепти, скандали й фото дівок у купальниках.

У моєму випадку те, що відбувається з героями в ході розвитку історії, залежить виключно від того, що я про них дізнаюся в процесі роботи над оповідкою, інакше кажучи, як вони виростуть. Інколи вони виростають мало. Якщо ж виростають багато, то починають впливати на хід історії, а не навпаки. Я майже завжди починаю з чогось ситуативного. Я не кажу, що це правильно, просто це спосіб, у який я завжди працював. Проте якщо розв’язка виходить без змін, то я вважаю таку оповідку невдачею, і не важливо, якою цікавою вона може бути для мене та інших. Я вважаю, що найкращі оповідки зрештою виходять про людей, а не про події, тобто історія зосереджена на розвитку персонажів. Утім, коли оповідка за обсягом стає більша за оповідання (скажімо, від двох до чотирьох тисяч слів), я перестаю вірити в так зване дослідження героя; я вважаю, що в підсумку історія завжди має головувати. Слухайте, якщо вам треба дослідження героя, купіть собі чиюсь біографію або квитки на цілий сезон вистав театральної лабораторії місцевого коледжу — отримаєте стільки героїв, скільки зможете витримати.

Також важливо пам’ятати, що в реальному житті ніхто не буває «лихим», чи «найкращим другом», чи «шльондрою з золотим серцем»; у реальному житті кожен із нас вважає себе головним героєм, протагоністом, великим цабе; об’єктив камери на нас, бейбі. Якщо зможете передати цей настрій у своїй творчості, вам не стане легше створювати блискучих персонажів, але буде важче створювати одновимірних бовдурів, які так густо населяють світ масової літератури.

Енні Вілкс, медсестра, яка утримує в полоні Пола Шелдона в «Мізері», може, й здається нам психопаткою, але важливо не забувати, що самій собі вона здається цілком здоровою та поміркованою, більше того — стоїчною героїнею, яка намагається вижити у ворожому світі, що кишить кукурікнутими негідниками. Ми бачимо, як у неї стаються небезпечні перепади настрою, але я старався ніколи не казати напряму: «Того дня Енні була депресивна та, можливо, суїцидальна» чи «Того дня Енні мала особливо радісний вигляд». Якщо доведеться казати, то я програв. Якщо ж, з другого боку, я зможу показати вам тиху жінку з немитим волоссям, яка компульсивно глитає тістечка й цукерки, після чого ви зробите висновок, що Енні перебуває в депресивній фазі свого маніакально-депресивного циклу, то я переміг. А якщо мені вдасться хоч на трішки показати вам світ з погляду Вілкс — змусити вас зрозуміти її безум, — то, може, мені вдасться також зробити її людиною, якій ви поспівчуваєте чи з якою навіть ототожните себе. Результат? Вона стає надзвичайно страшною через таку реалістичність. Якщо ж, іще з одного боку, я зроблю з неї стару буркотливу каргу, вона стане черговою книжною бабою-ягою. У такому випадку це буде провал і для мене, і для читача. Кому захочеться відвідати таку заяложену мегеру? Така версія Енні морально застаріла ще під час першого показу «Чарівника Країни Оз».

Гадаю, справедливим буде питання, чи Пол Шелдон у «Мізері» — це я. Звісно, деякі його сторони від мене… але, думаю, ви виявите, продовжуючи писати белетристику, що кожен створений вами персонаж — частково ви. Коли ви питаєте себе, що той чи інший герой зробить, поставлений у такий-то набір обставин, прийняте вами рішення базується на тому, що зробили б ви самі (чи, у випадку лихих героїв, не зробили). До цих версій вас тому чи іншому персонажу надаються риси, як гожі, так і негожі, які ви вгледіли в інших (наприклад, сусід, який колупається в носі, коли думає, що ніхто не бачить). Також є чудесний третій елемент — чиста, як безхмарне небо, фантазія. Саме вона дозволила мені на певний час перетворюватися на медсестру-психопатку за роботою над «Мізері». А ставати Енні, за великим рахунком, було геть не тяжко. Більше того, навіть весело. Думаю, ставати Полом було тяжче. Він адекватний, я адекватний, жодних вам чотириденних відвідин «Діснейленду».

Мій роман «Мертва зона» виник із двох питань. Чи можливо, щоб політичний убивця вчинив правильно? Якщо так, то чи можна зробити його протагоністом роману, хорошим? Такі ідеї потребують небезпечно нестабільного політика, здавалося мені, такого, хто полізе політичною драбиною, демонструючи світові веселе, простонародне лице та причаровуючи виборців відмовою грати за звичайними правилами (передвиборча тактика Ґреґа Стіллсона, як я уявляв її собі 20 років тому, була дуже подібною до тактики Джессі Вентури[245] в його успішній кампанії під час боротьби за крісло губернатора Міннесоти. Хвала Богу, Вентура більше нічим не схожий на Стіллсона).

Протагоніст «Мертвої зони» Джонні Сміт — теж пересічний простонародний хлопець, тільки в його випадку — не вдавано. Єдине, чим він вирізняється, це обмежена здібність бачити майбутнє, набута в результаті нещасного випадку в дитинстві. Коли Джонні тисне руку Ґреґа Стіллсона на політичному мітингу, він бачить видіння, як Стіллсон стає президентом США, після чого розв’язує Третю світову війну. Джонні доходить висновку, що єдиний спосіб запобігти цьому — інакше кажучи, єдиний спосіб урятувати світ — всадити кулю Стіллсону в голову. Джонні відрізняється від інших агресивних параноїдальних містиків одним: він справді може бачити майбутнє. Але хіба не всі вони так кажуть?

У цій ситуації відчувалася провокаційність, позазаконність, яка мені імпонувала. Я міркував, що історія спрацює, якщо зроблю Джонні непідробно хорошим хлопцем, але при цьому не перетворю на заштукатуреного святого. Те саме зі Стіллсоном, тільки навспак: я хотів, аби він був достовірно бридким і по-справжньому лякав читача, не лише тому, що всередині Стіллсона постійно вирує стримувана жорстокість, але й тому, що він такий переконливий. Я хотів, аби читач постійно думав: «Він справжній неадекват, чому ніхто цього не помічає?» А те, що Джонні це помічає, думав я, ще сильніше поставить читача на його бік.

Під час нашого знайомства з цим потенційним убивцею він веде свою дівчину на окружний ярмарок, вони катаються на атракціонах та грають в ігри. Що може бути нормальнішим та симпатичнішим? Те, що він от-от освідчиться Сарі, ще більше прихиляє нас до нього. Пізніше, коли Сара пропонує на завершення ідеального побачення вперше переспати, Джонні каже їй, що хоче почекати, доки вони одружаться. Я відчував, що в ту мить ходив по тонкій межі: я хотів, щоби читачі сприймали Джонні як щиру та відверту людину і палко закоханого, але не тугодупого ханжу. Мені вдалося трохи розбавити його принципову поведінку, наділивши його інфантильним почуттям гумору; він зустрічає Сару, надягнувши флуоресцентну геловінську маску (сподіваюся, маска працює і символічно: Джонні, ясна річ, сприймають як чудовисько, коли він націлює пістолет на кандидата Стіллсона). «Джонні як завжди», — каже Сара та сміється, і на момент, коли вони повертаються з ярмарку на його старому «фольксваґені-жуку», думаю, Джонні вже став нашим другом — це типовий такий американець, який сподівається на довге та щасливе життя. Він із тих, хто повернув би вам гаманець з усіма грошима всередині, якби знайшов його на вулиці, чи зупинився б і допоміг замінити колесо, якби побачив на узбіччі вашу машину на аварійці. Відколи Джона Ф. Кеннеді застрелили в Далласі, великим американським жаховиськом була людина з гвинтівкою у високій точці. Я хотів зробити з такої людини друга читачів.

Із Джонні було важко. Так завжди, коли береш пересічну людину і робиш її колоритною та інтересною. Із Ґреґом Стіллсоном (як і з більшістю лиходіїв) було легше та набагато цікавіше. Я хотів сповна показати його небезпечну, розколоту натуру ще в першій сцені книги. У ній дія відбувається за кілька років до балотування в Палату представників США в Нью-Гемпширі; Стіллсон — юний комівояжер, який напарює Біблії мешканцям Середнього Заходу[246]. На одній фермі, де він зупинився, на нього загрозливо гарчить собака. Стіллсон зберігає товариський вигляд і посмішку Містера Прошу-Будьласка, доки не переконується, що на фермі нікого немає вдома. Тоді він бризкає собаці в очі сльозогінний газ та забиває його ногами до смерті.

Якщо міряти успіх відгуком читачів, то вступна сцена «Мертвої зони» (мій перший бестселер № 1 у твердій палітурці) стала однією з моїх найуспішніших за весь час. Звісно, вона зачепила за живе; мене завалили листами, більшість яких висловлювала обурення моєю жорстокістю до тварин. Я відписав таким людям, вказуючи, як завжди, що: (а) Ґреґ Стіллсон не справжній; (б) собака не справжній; (в) сам я ніколи в житті не замахувався на жодну зі своїх та чужих свійських тварин. Також я вказав на дещо трохи менш очевидне: було важливо з порога заявити, що Ґреґорі Аммас Стіллсон — украй небезпечна людина, яка дуже вміло маскується.