Розділ «Про письменство»

— Ніц… ніц… барва… пече… холодна і мокра, а пече… в колодязі живе… я ї’ бачив… як дим… як ото квіти тої весни… а колодязь вночі світився… все живе… висмоктує життя з усього… в тім камені… то, певно, камінь ту’ всьо потруїв… я де знаю, шо він хоче… та кругла штука, шо її люди з коледжу відтам виколупали… то та сама барва… така самісько, як квіти і зелень… зернята… я на цім тижні перший раз побачив… воно лізе тобі в голову і забирає… випалює… то відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів…[234]

І так далі, і такі подібні, акуратно сформульовані спалахи інформації через крапки. Важко сказати, що саме не так з діалогами Лавкрафта, крім найочевиднішого: вони занадто пишнослівні та позбавлені життєвості, переповнені сільською говіркою («відкись, де всьо не так, як ту’»). Коли з діалогами все добре, ми це знаємо. Коли щось не так, ми також знаємо: вони ріжуть слух, як погано настроєний музичний інструмент.

Загальновідомо, що Лавкрафт був снобом і до болю сором’язливою людиною (а ще кричущим расистом: у його оповідках повно зловісних африканців і таких змовників-євреїв, які завжди починали турбувати мого дядька Овена після четвертого чи п’ятого пива), таким письменником, який залишає по собі цілі томи листів, але кепсько ладнає з людьми при особистій зустрічі. Жив би він у наш час, то, напевно, був би активним учасником інтернет-чатів. Навичка написання діалогів найкраще засвоюється людьми, які люблять говорити з іншими та слухати їх — особливо слухати, вловлювати акценти, ритми, діалекти та сленги різних груп. Такі одинаки, як Лавкрафт, часто пишуть або погано, або зі старанністю людини, яка працює не зі своєю рідною мовою.

Не знаю, самітник сучасний письменник Джон Катценбах чи ні, але в його романі «Війна Гарта»[235] були пам’ятні погані діалоги. Катценбах із тих письменників, що доводять до сказу викладачів літературної творчості: він чудовий оповідач, чий хист іде рука в руку з самоповторенням (вада, якої можна позбутися); а слуху вистачає лише на фальшиві-префальшиві діалоги (вада, якої, скоріше за все, позбутися не можна). «Війна Гарта» — це детектив про вбивство, дія якого відбувається в таборі військовополонених під час Другої світової війни. Гарна ідея, яка, втім, перетворюється на проблему в Катценбахових руках, коли котел сюжету добряче закипає. От командир авіакрила Філліп Прайс говорить із друзями за мить до того, як німецьке начальство Шталаґ Люфт 13[236] поведе його геть, але не репатріювати, як обіцяли, а скоріше за все, щоб розстріляти у лісі.

Прайс знову вхопився за Томмі.

— Томмі, — прошепотів він, — це не випадково! Усе не так, як здається! Копай глибше! Врятуй його, хлопче, врятуй! Зараз я сильніше, ніж будь-коли, вірю, що Скотт не винен!.. Тепер ви самі по собі, хлопці. І пам’ятайте, я розраховую, що ви це переживете! Виживіть! Попри все!

Він розвернувся до німців.

— Усе, гауптмане, — сказав він, сповнений раптової, надміру спокійної рішучості, — я готовий. Робіть зі мною, що хочете.

Або Катценбах не розуміє, що кожен сказаний командиром авіакрила рядок — це штамп із кіно про війну кінця сорокових, або свідомо хоче використати цю подібність, щоб викликати у своєї аудиторії відчуття жалю, суму та, може, ностальгії. Так чи інак, а це не працює. Єдине відчуття, яке провокує цей уривок, — нетерплячий скептицизм. Починаєш замислюватися, чи бачив це хоч один редактор, і якщо відповідь «так», то що стримало його синій олівець[237]. Зважаючи на значну обдарованість Катценбаха в інших аспектах, його фіаско в цій ситуації зміцнює мою думку, що написання хороших діалогів — це мистецтво і ремесло.

Багато вмілих діалогістів просто ніби народилися з дуже чутким вухом, як деякі музиканти чи співаки, які мають абсолютний чи майже абсолютний слух. Ось уривок із роману Елмора Леонарда «Будь крутішим». Можете порівняти з Лавкрафтом і Катценбахом вище. У першу чергу зауважте, що тут у нас чесна та достовірна розмова, а не бундючний монолог:

Чілі… знову подивився на Томмі, коли той сказав:

— Ну як ти?

— Тебе цікавить, як у мене йдуть справи?

— Я про бізнес. Як воно? Я знаю, що «Лови Лео» нормально пішов. Прекрасний фільм, прекрасний. А ще знаєш що? Він був добротний. Але сиквел… як це він називався?

— «Щезни».

— Ага, так і сталося: перш ніж я встиг його подивитися, він пропав.

— Прем’єра мало зібрала, так що студія проморозилася. Я зразу був проти сиквелу, але завпродакшеном у «Тавер» сказав, що вони його знімуть, зі мною чи без. Я подумав, ну, якщо зможу придумати гарну історію…

Два чуваки обідають у Беверлі-Гіллз, і ми зразу розуміємо, які вони ділові. Може, це порожні понти (а може, й ні), але в контексті Леонардової оповідки ми зразу їм віримо; більше того, ми зустрічаємо їх із розкритими обіймами. Їхня мова настільки реалістична, що одним із відчуттів, які в нас виникають, є нездорова цікавість людини, яка вловила та почала підслуховувати цікаву розмову. Ми починаємо відчувати характери, хоча це ще тільки ледь помітні обриси. Це початок роману (точніше, друга сторінка), але Леонард — старий профі. Він знає, що не треба робити все й одразу. Проте хіба ми не дізналися дещо про характер Томмі, коли він запевняв Чілі, що «Лови Лео» не просто прекрасний, а ще й добротний?

Ми можемо запитати себе: це діалог як у житті чи лише як у певному уявленні про життя, згідно з певним стереотипним образом голлівудських гравців, голлівудських обідів, голлівудських угод? Слушне питання, і відповідь на нього — скоріше за все, ні. Однак цей діалог звучить як справжній; на своєму піку (а попри те, що «Будь крутішим» — вельми потішна книжка, це далеко не найкраща робота Леонарда) Елмор Леонард здатний творити справжню вуличну поезію. Уміння писати такі діалоги приходить із роками практики; мистецтво приходить із творчої уяви — тяжкої праці та отримання задоволення від процесу.

Як і у випадку з іншими аспектами літератури, в основі написання хорошого діалогу лежить чесність. І коли ви чесний зі словами, які виходять з ротів ваших персонажів, то виявите, що підставилися під неабияку хвилю критики. І тижня не минає, щоб мені не прийшов щонайменше один сердитий лист (а часто й більше), де мене звинувачують у лихослів’ї, нетолерантності, гомофобії, кровожерності, фривольності чи навіть психопатії. У більшості випадків у моїх дописувачів припікає через що-небудь із діалогів: «Вилазим нахуй із „доджа“», або «Ми тут ніґерів не терпимо», або «Що це ти таке робиш, підар йобаний?»