Розділ «Про письменство»

«Never stop kissing me!» Shayna gasped.

«You damned tease!» Bill jerked out.[170]

Не робіть так. Будь ласочка.

Найкращі слова автора при діалогах — «сказав», як от: He said, she said, Bill said, Monica said[171]. Якщо хочете побачити суворе дотримання цього принципу на практиці, я закликаю вас прочитати або перечитати будь-який роман Ларрі Мак-Мертрі, майстра лаконізму авторських слів при діалогах. Тут це скидається на глум, але я цілковито щирий. Мак-Мертрі не дозволяє прислівниковим кульбабам рости в нього на газоні. Він вірить у сказав він / сказала вона навіть у моменти емоційної кризи (а в романах Ларрі Мак-Мертрі таких багато). Ідіть і ви робіть так само.

Це випадок «Роби, як я кажу, а не як я роблю»? Читач має повне право поставити таке запитання, і мій обов’язок чесно відповісти. Так, це воно. Варто глянути на деякі мої твори, і стане зрозуміло, що я звичайний грішник. Мені доволі добре вдавалося уникати пасивного стану, але я свого часу розсипав удосталь прислівників, зокрема (соромно це казати) і при діалогах (утім, я ніколи не падав до низин «скреготнув він» чи «відсахнувся Білл»). Роблю я таке зазвичай із тих же причин, що й будь-який інший автор: боюся, що інакше читач мене не зрозуміє.

Я впевнений, що страх лежить в основі майже всього, що погано написано. Коли пишеш для власного задоволення, страх може бути несильним, «боязкість» — слово, яке я тут ужив. Коли ж працюєш і в тебе дедлайн — шкільна газета, журнальна стаття, зразок твору на SAT[172], — цей страх може посилюватися. Дамбо[173] злетів у повітря за допомогою магічної пір’їни; ви можете відчути бажання вхопитися за пасивне слово чи один із цих бридких прислівників із цієї ж причини. Просто пам’ятайте, що Дамбо не потрібна була пір’їна — магія була в ньому самому.

Скоріше за все, ви знаєте, про що говорите, і можете спокійно підсилювати своє письмо активними дієсловами. Також дуже ймовірно, що вам вдалося розказати історію настільки ясно, щоби сміливо вживати he said, і читач знатиме, як він це сказав: швидко чи повільно, радісно чи нещасно. Не виключено, що ваш читач таки борсається в трясовині, киньте йому мотузку, якщо це так… але не треба вибивати з нього свідомість п’ятдесятиметровим сталевим тросом.

Щоб письмо було хорошим, часто треба відпустити страх і нарочитість. Сама по собі нарочитість, починаючи з потреби визначати, що якесь письмо «хороше», а інше — «погане», є боязкою поведінкою. А ще, аби письмо було хорошим, треба робити хороший вибір, коли йдеться про вибір інструментів, якими ви плануєте працювати.

У цьому жоден автор не без гріха. Хоч Вільям Странк і запопав Е. Б. Вайта, коли той був іще наївним студентом у Корнеллі[174] (дайте їх мені, доки вони юні, і я зроблю їх моїми навіки, хе-хе-хе), і хоч Вайт розумів та поділяв упередження Странка проти недбалого письма та недбалого мислення, яке його продукує, він визнає: «Я з тисячу разів вживав the fact that у творчому запалі і потім виправляв це п’ятсот разів. Мене засмучує, що на такому пізньому етапі сезону я влучав биткою по м’ячу лише кожен другий раз, не зміг відбити половину цих легких подач…» Проте Е. Б. Вайт продовжував писати ще багато років після початкового редагування «маленької книжечки» Странка 1957 року. Я теж писатиму далі, незважаючи на такі дурні ляпсуси, як «„You can’t be serious,“ Bill said unbelievingly»[175]. Я очікую від вас того самого. В англійській мові та її американському варіанті є ядро простоти, однак це ядро слизьке. Єдине, про що я вас прошу, — пишіть настільки добре, наскільки можете, і не забувайте, що писати прислівники — справа людська, але писати he said або she said — божественна.

Зніміть горішній рівень свого ящика з інструментами — словниковий запас і граматику. Під ним — рівень з елементами стилю, яких я вже торкнувся. Странк і Вайт подають найкращі інструменти (і найкращі правила), на які тільки можна сподіватися, та просто і ясно їх описують (ще й подача тішить своєю нетиповою непохитністю, починаючи з правила утворення присвійного відмінка: слід завжди додавати ’s, навіть якщо відмінюване слово закінчується на s — завжди пишіть Thomas’s bike[176], а не Thomas’ bike, — і закінчуючи роздумами про те, де найкраще розташувати найважливіші частини речення. Вони стверджують, що в кінці. Кожен, звісно, має право на свою думку, але мені не віриться, що With a hammer he killed Frank коли-небудь замінить He killed Frank with a hammer[177]).

Перш ніж відійти від базових елементів форми та стилю, хвилинку подумаймо про абзац — наступну після речення форму організації тексту. Для цього візьміть із полиці роман (те, що я вам розповідаю, застосовне практично до будь-якої прози, однак, будучи автором художніх творів, коли розмірковую про письмо, я зазвичай думаю про художню літературу), бажано такий, якого ви ще не читали. Розгорніть книжку посередині та погляньте на будь-які дві сторінки. Простежте закономірності: друковані рядки, береги й особливо шматки білого простору, де починаються чи закінчуються абзаци.

Ви ж можете, навіть не читаючи, сказати, легкою буде обрана вами книга чи складною, так? Легкі книжки мають багато коротких абзаців, включно з діалогічними, які можуть складатися всього з одного чи двох слів та великого білого простору. Вони повітряні, як морозиво в «Dairy Queen»[178]. Складні книги, в яких багато роздумів, оповідей чи описів, мають огрядніший вигляд, щільний. Вигляд абзаців майже так само важливий, як і їхній зміст; абзаци — мапи наміру.

В експозитивній прозі абзаци можуть (і мають) бути акуратними та утилітарними. Ідеальний пояснювальний абзац містить речення-тему, за яким іде решта, які тлумачать чи підсилюють перше. Ось два абзаци з такого популярного нині «неформального есе», які ілюструють цей простий, але потужний різновид письма:

Неформальні есе — це, за великим рахунком, дурна та позбавлена глибини річ; якщо ви не журналіст у місцевій газеті, то навичка написання такого пустослів’я ніколи не знадобиться вам у справжньому світі з торговельними центрами та заправками. Учителі дають їх, коли не можуть придумати інших способів змарнувати ваш час. Найсумнозвісніша тема — це, безперечно, «Як я провів літо». Я рік викладав письменство в Університеті Мену в Ороно, і в одній моїй групі було повно спортсменів та чирлідерок. Вони любили неформальні есе, вітали їх, як старих шкільних друзів. Я цілий семестр щосили стримувався, щоб не задати їм добре структурований твір на дві сторінки на тему «Якби Ісус був членом моєї команди». Мене стримало певне та страшне знання, що майже всі вони з ентузіазмом підійшли б до цього завдання. Хтось міг би навіть розридатися в творчому екстазі.

Утім, навіть у неформальному есе можна побачити, наскільки сильною буває базова структура абзацу. Речення-тема, за яким іде підкріплення думки та опис, — така структура спонукає автора впорядкувати свої думки і гарно запобігає відхиленню від теми. У неформальному есе відхилятися від теми не страшно, скоріше навпаки — це данина сучасній моді, однак це дуже погана звичка, якщо ви працюєте над серйознішими темами у формальнішому стилі. Письмо — це рафіновані думки. Якщо ваша магістерська робота впорядкована не краще, ніж шкільний твір на тему «Чому мене збуджує Шаная Твейн[179]», то у вас серйозні проблеми.

У художній літературі абзац менш структурований — це такт, а не мелодія. Чим більше ви будете читати й писати худліту, тим частіше помічатимете, що абзаци самі формуються. А цього вам і треба. Під час творення краще надто сильно не задумуватися, де починаються і закінчуються абзаци; головне — дозволити природі діяти. Якщо з пізнішого погляду вам не сподобається, виправте. Для того й потрібне переписування. А зараз погляньте на таке:

Можна провести п’ятдесятихвилинне заняття з письменства лише за цим коротким пасажем. Воно б охоплювало слова автора при діалогах (не важливо, чи ми знаємо, хто говорить; Правило 17 — уникати непотрібних слів — у дії), фонетичну передачу слів (dunno, gonna), використання коми (її немає у фразі «When your story’s true it don’t change», бо я хотів, щоб ви почули, як вона виходить на одному подиху, без паузи), рішення не вживати апостроф, коли мовець опускає g… — усе це лише з верхнього рівня ящика з інструментами.

Проте обмежмось абзацами. Зауважте, як легко вони плинуть, а групето та ритми оповіді диктують початок і кінець кожного. Перший — абзац класичного типу, що починається з речення-теми, підтримуваного наступними реченнями. А інші абзаци існують суто для розрізнення реплік Дейла і Великого Тоні.

Найцікавіший п’ятий абзац: «Big Tony sat down, lit a cigarette, ran a hand through his hair»[180]. Він складається з єдиного речення, а експозитивні абзаци майже ніколи не бувають однореченнєвими. Формально це навіть не дуже хороше речення: щоб воно стало ідеальним за поняттями «Воррінера», там має бути сполучник (and). До того ж для чого потрібен цей абзац?

По-перше, це речення, може, формально й має вади, але воно хороше з огляду на весь пасаж. Його стислість і телеграфний стиль міняють темп і освіжають написане. Автор саспенсів Джонатан Келлерман дуже успішно користується цим прийомом. У «Виживає найсильніший»[181] він пише: «The boat was thirty feet of sleek white fiberglass with gray trim. Tall masts, the sails tied. Satori painted on the hull in black script edged with gold»[182].