Розділ «Про письменство»

Я надіслав вам стіл із червоною скатертиною, кліткою, кроликом і цифрою вісім синім чорнилом. Ви все це отримали, особливо синю вісімку. Ми здійснили акт телепатії. Це не якась херня з міфічних гір, а справжня телепатія. Я більше не буду марудити цю думку, але перш ніж читати далі, ви мусите зрозуміти, що я не кокетую, а справді є думка, яку я хочу донести.

До акту письма можна підступатися схвильовано, з радісним збудженням, з надією чи навіть із розпачем, бо ніколи не зможеш повністю викласти на папері те, що маєш у думках і в серці. Можна підступатися, стиснувши кулаки та зіщуливши очі, з готовністю роздавати стусани направо й наліво. Можна підступатися, бо хочеш, аби за тебе вийшла заміж дівчина, чи прагнеш змінити світ. Підступайся як завгодно, аби не легковажно. Я повторю: не можна легковажно підступатися до чистого аркуша.

Я не прошу підступатися до письма благоговійно чи беззаперечливо; я не прошу бути політкоректними чи відмовлятися від свого почуття гумору (дай Бог, щоб воно у вас було). Це не конкурс популярності, не моральна олімпіада, не церква. Але це письмо, чорт забирай, це вам не машину мити чи очі фарбувати. Якщо ви можете поставитися до нього серйозно, то в нас буде діло. А якщо не можете або не хочете, час вам закрити цю книжку і зайнятися чимось іншим.

Помити машину абощо.

Ящик з інструментами

Мій тесля-дід все будував:

Крамницю, банк, лікарню…

Курив по пачці «Кемел» він,

Цвяхи вбивав він гарно.

Він кожні двері чисто

Рівняв з кінця в кінець

І був за Ейзенгауера,

бо Лінкольн молодець[124].

Це одна з моїх улюблених пісень Джона Прайна[125], імовірно, тому, що мій дід теж був теслею. Не знаю про крамниці та банки, але Ґай Піллсбері на своєму віку звів чимало хат і багато років боронив маєток Вінслоу Гóмера[126] в Праутс-Нек, щоб його не змив Атлантичний океан і люті узбережні зими. А ще Фазза курив не «Кемел», а сигари. Це дядько Орен — теж тесля — курив «Кемел». Коли Фазза пішов на пенсію, саме дядько Орен успадкував ящик з інструментами старого. Не пригадую, чи був цей ящик у гаражі того дня, коли я впустив собі на ногу шлакоблок, але, скоріше за все, він стояв на своєму місці біля ніші, де мій кузен Дональд зберігав ключки, ковзани та бейсбольну рукавицю.

Ящик був, як ми казали, здоровенницький. Він мав три рівні, верхні два з яких знімались, і в усіх трьох були маленькі шухлядки, хитромудрі, як китайські шкатулки. Він був, ясна річ, ручної роботи. Темні дерев’яні планки скріплялися крихітними цвяшками та смужками міді. Кришку тримали великі клямки, які моєму дитячому оку були схожі на клямки на коробочці з обідом якогось велетня. Всередині кришка була оббита шовком — зважаючи на контекст, це було дивно, але ще більше вражав візерунок: рожевувато-червоні квіти шипшини, які розчиняються в смогу з жиру та грязюки. З боків були масивні ручки. Такий ящик з інструментами ніколи не побачиш у «Walmart» або «Western Auto»[127], повірте. Коли дядько його отримав, він одразу знайшов на дні мідний офорт відомої картини Гомера, по-моєму, це була «Підводна течія»[128]. За кілька років дядько Орен віддав його в Нью-Йорк на експертизу, яка засвідчила автентичність твору, а ще за кілька років, здається, продав за порядну суму. Як і звідки взагалі у Фаззи взявся цей офорт, залишається таємницею, але щодо походження ящика з інструментами таємниці не було: він сам його змайстрував.

Одного літнього дня я допомагав дядькові Орену міняти зламану москітну сітку на вікні дальнього боку будинку. Мені було тоді вісім чи дев’ять років. Пам’ятаю, як ішов за ним, тримаючи сітку на голові, наче носій-тубілець із фільму про Тарзана. Він пер ящик, тримаючи за ручки на рівні стегон. Як завжди, дядько був у штанях хакі та чистій білій футболці. На його сивуватій, по-армійському стриженій голові блищав піт. З нижньої губи звисав кемел (коли я приїхав через багато років і в мене в нагрудній кишені була пачка «Chesterfield», дядько Орен зневажливо хмикнув і назвав їх «гауптвахтовим куривом»).

Ми нарешті дійшли до вікна зі зламаною сіткою, і він поставив ящик, голосно зітхнувши з полегшенням. Коли ми з Дейвом пробували відірвати ящик від підлоги в гаражі, тримаючи кожен по одній ручці, ми ледь зрушили його з місця. Звісно, ми тоді були малими дітьми, але навіть так я прикидаю, що ящик Фаззи з усім причандаллям важив десь кілограмів сорок-п’ятдесят.

Дядько Орен дозволив мені відімкнути великі клямки. Звичайні інструменти лежали у верхньому відділенні ящика. Там були молоток, пилка, плоскогубці, кілька звичайних ключів і розвідний, був рівень із тим загадковим жовтим віконечком посередині, дриль (свердла були акуратно складені в шухлядці в глибині) і дві викрутки. Дядько Орен попросив викрутку.

— Яку? — запитав я.

— Будь-яку, — відповів він.