Розділ «Про письменство»

Том Вулф, «Багаття марнославства»[138]

Остання цитата — приклад фонетичного перекладу вуличного лексикону. Мало хто з письменників уміє так передавати ці речі на письмі, як Вулф (хіба ще Елмор Леонард). Щось із вуличної говірки з часом потрапляє у словник, але не раніше, ніж відімре. І я не думаю, що ви коли-небудь знайдете «ф-фу-уе» у «Вебстері».

Покладіть свій словник на верхню полицю ящика і не робіть свідомих спроб його покращити (цим займетеся під час читання… але про це згодом). Прикрашати лексику в пошуках довгих слів, бо вам трохи соромно за свої короткі, — це дуже погано. Це наче наряджати хатнього улюбленця. Тваринці буде ніяково, а людина, яка вчинила цей акт надуманого замилування, мала би провалитися з сорому. Просто зараз дайте собі урочисту обіцянку ніколи не вживати «ґратулювати» замість «вітати» і ніколи не казати «Джон затримався через потребу здійснити акт дефекації», коли хочете сказати «Джон затримався, бо захотів срати». Якщо вам здається, що «срати» звучатиме образливо чи недоречно для вашої аудиторії, то пишіть «Джон затримався, аби справити велику потребу» (чи, може, «Джон затримався, щоб „натужитись“»). Я не намагаюся підбити вас на вживання брудних слів, а лише простих і безпосередніх. Запам’ятайте базове правило словника: використовуйте перше слово, яке спаде на думку, якщо воно доречне та колоритне. Якщо вагаєтесь і замислюєтесь, то знайдете інше слово — авжеж, знайдете, завжди є інше слово, — але, скоріше за все, воно не буде таким вдалим, як перше, і не передаватиме настільки точно те, що ви хочете сказати.

Ця штука з вираженням думок — серйозне діло. Сумніваєтесь? А задумайтесь, скільки разів ви чули, як хтось каже: «Не знаю, як це описати» чи «Я не це маю на увазі». Задумайтеся, скільки разів ви самі так казали, зазвичай із виразом легкої чи серйозної досади. Слово лише представляє значення. Навіть найкраще письмо ніколи не передає всього, що мається на увазі. Пам’ятаючи про це, на Бога вам погіршувати ситуацію, вибираючи слово, яке є лише кузеном того, котре ви хотіли використати?

І постарайтеся не забувати про доречність. Як зауважив колись Джордж Карлін[139], на людях вколоти палець — це цілком нормально, а от пестити пальцем свій член — украй непристойно[140].

Також слід тримати на верхній полиці ящика з інструментами граматику, і не треба мені стогнати та обурюватися, що ви «не розумієте» граматику і «ніколи її не розуміли», що завалили аж цілий семестр англійської мови на другому курсі, писати — це класно, але граматика — такий облом.

Розслабтеся. Заспокойтеся. Ми тут ненадовго, бо довго й не треба. Ви або всотуєте принципи граматики своєї рідної мови під час розмови та читання, або ні. Другокурсник же займається (чи намагається займатись) майже виключно тим, що називає частинами мови.

До того ж це не школа. Тепер не треба переживати, що (а) ваша спідниця закоротка чи задовга й інші школярі будуть із вас сміятися, (б) вас не візьмуть в університетську команду з плавання, (в) ви так і залишитеся прищавим незайманцем на момент випуску (і до самої смерті, напевне), (г) вчитель фізики не поставить підсумкову оцінку, чи (д) ніхто вас не любить І НІКОЛИ НЕ ЛЮБИВ… Тепер ця вся поверхова херня позаду і можна зайнятися вивченням певних академічних питань із такою уважністю, якої ніколи не вдавалося досягти в місцевому загальноосвітньому дурдомі. За цим заняттям ви зрозумієте, що й так майже все вже знаєте. Як я вже казав, в основному треба лише зчистити іржу зі свердел та нагострити полотно пилки.

До того ж… хай йому чорт. Якщо ви здатні запам’ятати всі аксесуари, що личать до вашого найкращого вбрання, вміст своєї сумочки, основний склад «New York Yankees» або «Houston Oilers» чи на якому лейблі виходила «Hang On Sloopy» гурту «The McCoys», то зможете й відрізнити дієприкметник (відповідає на питання «який?») від дієприслівника (відповідає на питання «як?»).

Я довго й ретельно думав про те, чи включати в цю маленьку книжку детальний розділ про граматику. Частина мене дуже б цього хотіла: я успішно її викладав у вищій школі (де вона причаїлася під назвою «Ділова англійська мова»), та й мені як студенту вона подобалася. Американська граматика не така кремезна, як британська (британський копірайтер з належною освітою може так написати текст журнальної реклами ребристих презервативів, що той звучатиме, як Велика хартія вольностей), але має свій замурзаний шарм.

Зрештою я вирішив відмовитися від розділу про граматику, мабуть, з тих самих причин, що й Вільям Странк, коли вирішив не повторювати основ під час написання першого видання «Елементів стилю»: якщо ви досі не засвоїли азів, то вже пізно. А щиро нездатним освоїти граматику, як я не здатен грати певні гітарні рифи та послідовності, усе одно не буде зиску з цієї книжки. Якщо так поглянути, я проповідую вже наверненим. І все ж можна я ще трошки продовжу?

Лексика, використовувана в усному чи письмовому мовленні, зібрана в сім частин мови[141] (вісім, якщо рахувати вигуки, як-от «О!», чи «Боже!», чи «Нашовонотреба!»). Спілкування, яке з них складається, мусить бути організоване за погодженими нами правилами граматики. Коли ці правила порушуються, виникають плутанина та непорозуміння. Погана граматика породжує погані речення. Ось мій улюблений приклад зі Странка та Вайта: «As a mother of five, with another one on the way, my ironing board is always up»[142].

Іменники та дієслова — два найнеобхідніші складники письма. Якщо відсутнє те чи інше, то жодна група слів не може бути реченням, позаяк речення — це за визначенням група слів, яка містить підмет (іменник) і присудок (дієслово); ці низки слів починаються з великої літери, закінчуються крапкою і в поєднанні утворюють завершену думку, яка починається у автора в голові й перескакує в голову читачеві.

Чи мусите ви щоразу й завжди писати повними реченнями? Боже збав. Якщо ваша праця складається лише з уривків фраз та плавучих сурядних або підрядних речень, то по вас не приїде граматична поліція. Навіть Вільям Странк, той Муссоліні від красномовства, визнавав податливість мови. «Давно зауважено, — пише він, — що найкращі письменники інколи нехтують правилами красномовства». Утім, далі він доповнює думку, і я прошу вас замислитися над таким: «Порушувати правила [письменникові] можна, якщо тільки він упевнений, що це на краще».

Головне в цьому реченні — «якщо тільки він упевнений, що це на краще». Якщо вам бракує елементарного розуміння, як частини мови складаються у зв’язні речення, то як ви можете бути впевнені, що робите на краще? Або на гірше, коли на те пішло? Відповідь, само собою: ви не можете і не знаєте. Ті ж, хто має елементарне розуміння граматики, вбачають у її осерді заспокійливу простоту, де мають бути лише іменники, які називають, та дієслова, які діють.

Візьміть іменник, поставте його поряд з будь-яким дієсловом — і отримаєте речення. Працює безвідмовно. Каміння вибухає. Джейн передає. Гори пливуть. Це все досконалі речення. З позиції раціональності багато таких думок не мають сенсу, але навіть найдивніші з них (Сливи обожнюють!) мають якусь привабливу поетичну вагу. Простота конструкції «іменник-дієслово» має користь: щонайменше, вона підстраховує ваше письмо. Странк і Вайт застерігають від завеликої кількості простих речень підряд, однак ви можете обрати шлях простих речень, якщо боїтеся заблукати в нетрях красномовства — з усіма цими означено-особовими, неозначено-особовими, безособовими, вставними реченнями, уточненнями, прикладками і складносурядними та складнопідрядними реченнями. Якщо у вас почнеться паніка при погляді на таку незвідану територію (принаймні для вас незвідану), просто нагадайте собі, що каміння вибухає, Джейн передає, гори пливуть, а сливи обожнюють. Граматика — це не лише головний біль, це поручень, за який ви хапаєтеся, щоб допомогти своїм словам стати на ноги та піти. До того ж, у Гемінґвея все виходило з цими простими реченнями, правда? Навіть будучи в гівно п’яним, він залишався генієм.

Якщо хочете освіжити граматику, сходіть у місцеву букіністику та знайдіть «Граматику і композицію Воррінера»[143] — таку ж, як чи не всі ми в десятому-одинадцятому класі брали додому і старанно робили їй обкладинку з бурого обгорткового паперу. Гадаю, вам буде приємно дізнатися, що майже все потрібне вам стисло викладено на передньому та задньому форзацах цієї книжки.

Попри всю стислість посібника, Вільям Странк знайшов, як обговорити, що йому не подобається в питаннях граматики та слововживання. Наприклад, він терпіти не міг виразу student body[144] і наполягав, що слово studentry[145] і зрозуміліше, і не має мертвотних конотацій[146]. Він вважав personalize[147] претензійним словом (Странк пропонує get up a letterhead[148] на заміну виразу personalize your stationery[149]). Він ненавидів вирази на кшталт the fact that[150] та along these lines[151].

У мене є свої антипатії. Я вважаю, що всіх, хто вживає вираз that’s so cool[152], треба ставити в куток, а тих, хто вживає набагато одіозніші вислози at this point in time[153] та at the end of the day[154], треба відправляти в ліжко без вечері (чи то пак без паперу для письма). Ще два мої пунктики пов’язані з найнижчим рівнем процесу письма, і я хочу зізнатися в них, перш ніж рухатися далі.

Є два стани дієслів — активний і пасивний. При активних дієсловах підмет щось робить. При пасивних — з підметом щось роблять. Підмет просто терпить. Слід уникати пасивного стану. Я не єдиний, хто так каже. Цю ж пораду ви знайдете в «Елементах стилю».