Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

Пеллеас Антор не зробив жодних коментарів, коли Дарелл підвівся з крісла, де щойно напівлежав. Молодик витягнув сім записів, кинувши на них швидкий, всеосяжний погляд людини, котра добре знає, яку крихітну й непомітну зміну шукає.

– Із вашого дозволу, докторе Семік.

Обличчя Семіка, пожовкле від старості, було серйозним. Електроенцефалографії як науці було стільки ж років, що і йому, тому він мало про неї знав і дратувався з її раптової популярності. Він знав, що він старий, і що прилад покаже саме це. Про його вік свідчили зморшки на обличчі, згорбленість, тремтіння рук – але все це стосувалося лише його тіла. А енцефалограма може показати, що і його мозок теж ветхий. Бентежне і свавільне вторгнення до останнього бастіону людини – її розуму.

Електроди були налаштовані. Весь цей процес, звичайно, був безболісним від початку до кінця. Відчувалося лише слабке поколювання, набагато нижче від порога чутливості.

Потім підійшли Турбор, який спокійно й апатично висидів увесь п’ятнадцятихвилинний процес, і Манн, котрий сіпнувся від першого дотику електродів, а відтак постійно закочував очі, так ніби хотів розвернути їх назад і дивитися крізь отвір у потилиці.

– А тепер… – почав було Дарелл, коли все закінчив.

– А тепер, – вибачливим тоном продовжив Антор, – у будинку є ще одна особа.

Дарелл, насупившись, запитав:

– Моя дочка?

– Так. Я запропонував, щоб вона сьогодні залишилася вдома, якщо ви пам’ятаєте.

– Для електроенцефалографічного аналізу? Навіщо, заради Галактики?

– Без цього я не зможу продовжити.

Дарелл знизав плечима і піднявся вгору сходами. Аркадія, вже попереджена, встигла заховати звуковловлювач, а відтак їй нічого більше не зоставалося, як покірно піти за ним. Уперше в житті – якщо не брати до уваги взяття енцефалограми ще у немовлячому віці з метою реєстрації та ідентифікації – вона опинилася під електродами.

– Можна мені подивитися? – спитала вона, простягаючи руку, коли процедуру було завершено.

Доктор Дарелл відповів:

– Ти нічого не зрозумієш, Аркадіє. Хіба тобі вже не час лягати спати?

– Так, тату, – із вдаваною скромністю відповіла вона. – Всім добраніч…

Вона побігла по сходах і залізла в ліжко, абияк приготувавшись до сну. Зі звуковловлювачем Олінтуса, що його прилаштувала біля подушки, вона почувалася наче персонаж із книгофільму і, будучи в захопленні від своєї «шпигунської» діяльності, щохвилини притуляла його до грудей.

Перше, що вона почула, були слова Антора:

– Усі аналізи задовільні, джентльмени. Зокрема, і дитини.