Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

– Ні, я лише аспірант. Але я наполегливо працюю, і моя перевага в тому, що я навчався у Кляйзе.

У розмову втрутився Манн. Він трохи заїкався, коли хвилювався.

– Я… я хотів би, щоб ви вже п…почали. Гадаю, що всі ми забагато г…говоримо.

Доктор Дарелл звів брову у напрямку Манна.

– Ви маєте рацію, Гоміре. Прошу, Пеллеасе.

– Ще трохи, – повільно сказав Пеллеас Антор, – тому що, перш ніж ми почнемо, хоча я ціную почуття містера Манна, все ж повинен попросити вас зробити енцефалограми.

Дарелл насупився.

– Що відбувається, Анторе? Які енцефалограми ти маєш на увазі?

– Мозкові діаграми всіх вас. У вас є моя, докторе Дарелл. А я повинен мати вашу і решти тих, хто з вами. І ці вимірювання я повинен зробити сам.

– У нього немає причин нам довіряти. Молодик має на це право, – сказав Турбор.

– Дякую, – відповів Антор, – якщо ви проведете нас до лабораторії, докторе Дарелл, ми продовжимо. Я насмілився сьогодні вранці перевірити ваш пристрій.

Наука електроенцефалографія була і старою, і новою водночас. Старою в тому сенсі, що знання про мікроструми, що їх генерують нервові клітини живих істот, належали до тієї величезної сфери людських знань, витоки яких уже були геть забуті. Ці знання були такі ж давні, як і сама історія людства…

І все ж ця наука була й новою. Сам факт існування мікрострумів перебував у забутті впродовж десятків тисяч років існування Галактичної Імперії як одна із яскравих і химерних, але абсолютно непотрібних галузей людського знання. Деякі вчені намагалися класифікувати хвилі за станами – невсипущі та сплячі, спокійні і збуджені, здорові та хворі, але навіть найзагальніші концепції мали безліч винятків.

Інша група вчених намагалася довести існування груп мозкових хвиль, аналогічних добре знаним групам крові, і показати, що зовнішнє середовище при цьому не є визначальним фактором. Це були по-расистському налаштовані люди, котрі стверджували, що людство можна поділити на підвиди. Але така філософія не могла мати перспектив через домінування у Галактичній Імперії екуменічної течії, що була єдиним політичним утворенням, яке, охоплюючи двадцять мільйонів зоряних систем, об’єднувало все людство, починаючи від центрального світу – Трентора, тепер уже прекрасного і нереального спогаду, до якогось усіма забутого астероїда на Периферії.

І знову ж таки, в такому суспільстві, як за часів Першої Імперії відданому в руки природничих наук та неживої технології, існувала якась невиразна, але потужна соціологічна відраза до досліджень розуму. Такі дослідження вважалися не надто престижними, бо не приносили негайної користі; і вони погано фінансувалися, оскільки були менш прибутковими.

Після розпаду Першої Імперії почалася фрагментація організованої науки – вона відкочувалася все далі й далі, навіть призабула про основи ядерної енергетики, повернувшись до хімічної енергії вугілля та нафти. Єдиним винятком із цього, звичайно, була Перша Фундація, де іскра науки, в яку вдихнули життя, розгоралася все більше, перетворившись на полум’я. Але й тут теж домінувала природнича галузь, а вивченням мозку переважно нехтували. Гарі Селдон був першим, хто висловив думку, яка згодом почала сприйматися як істина.

«Нервові мікроструми, – якось сказав він, – несуть у собі іскру кожного імпульсу та реакції, свідомої та несвідомої. Мозкові хвилі, записані на акуратно розлінованому папері у вигляді тремтливих піків та западин – це дзеркала, в яких відбиваються імпульси думок, згенеровані мільярдами клітин. Теоретично їхній аналіз мав би виявити думки та емоції суб’єкта з точністю до останньої хвилини. Будуть знайдені відмінності, що пов’язані не лише з очевидними фізичними недоліками, успадкованими або набутими, але також і зі змінами емоційного стану, здобуттям освіти та досвіду, і навіть із чимось настільки невловимим, як зміна у життєвій філософії суб’єкта».

Але навіть Селдон не зміг просунутися далі цього припущення. І ось уже п’ятдесят років, як фахівці Першої Фундації вперто проривалися до цієї неймовірно великої та хитромудрої скарбниці нових знань. Цей прорив, природно, був зроблений завдяки новим технологіям – наприклад, використанню електродів у черепних швах за допомогою нещодавно розробленого пристрою, що дозволяє контактувати безпосередньо з сірими клітинами, навіть не виголюючи ділянку черепа. Потім був записувальний пристрій, що автоматично фіксував мозкові хвилі як загалом, так і за окремими функціями шести незалежних змінних. Але, мабуть, найбільше значення мало зростання поваги до енцефалографії та енцефалографів. Кляйзе, найвідоміший із них, брав участь у наукових з’їздах як рівня з фізиками. Доктор Дарелл, хоча тепер і відійшов від науки, прославився своїми блискучими здобутками в галузі аналізу енцефалограм майже так само, як і тим, що був сином Бейти Дарелл, великої героїні минулого покоління.

І ось тепер доктор Дарелл сидів у власному кріслі, до його голови ледь торкалися електроди, в той час як вакуумна стрілка хилиталася туди-сюди. Він сидів спиною до записувача, бо в іншому разі, і це було добре відомо, вид рухомих кривих викликав би в нього несвідоме зусилля контролювати їх, що своєю чергою помітно вплинуло би на результати. Але доктор знав, що центральний екран показує ритмічну і майже незмінну криву сигма, що, власне, і слід було сподіватися від його могутнього та дисциплінованого розуму. Ця крива посилювалася та очищувалася на допоміжному екрані, що взаємодіяв із мозочковими хвилями. Лобна доля демонструвала різкі, майже уривчасті стрибки, а підповерхневі зони – приглушені коливання з вузьким діапазоном частот…

Він знав візерунок власних мозкових хвиль так само добре, як художник знає колір власних очей.