Розділ «Частина 3 Квеббін»

Курц підійшов до Фредді, кинув швидкий погляд у розбите вікно й кивнув. Йому вони теж здалися мертвими, двійко білих кротів, зчеплені на задньому сидінні, обидва в крові та скляній крихті. Він підняв був пістолет — контрольний у голову не завадить, — але задумався. Овен міг не почути їхнього мотора. Сніг був дуже важким і мокрим, справжня акустична ковдра, так що все може бути. Але постріли він почує напевно. Опустивши пістолет, Курц повернувся до стежки в снігу.

— Показуй дорогу, салаго, і дивись не послизнись. Ми ще можемо застукати його зненацька. Мабуть, ми ще можемо на це розраховувати, як гадаєш?

Фредді кивнув.

Курц посміхнувся, і від цього його обличчя стало схожим на вишкірений череп.

— Якщо пощастить, салаго, Овен Андергілл попрямує до пекла, навіть не зрозумівши, що вже здох.

Телевізійний пульт, прямокутник чорного пластику, вкритий байрусом, лежить на тумбочці Сірого. Джонсі хапає його, голосом, лячно схожим на Бобрів, вигукує:

— На хер це лайно, — і щосили гепає ним об край столу, як людина, що розбиває зварене яйце. Пульт лопається, випускаючи батарейки й залишаючи в кулаку Джонсі надтріснутий пластмасовий уламок. Він запускає руку під подушку, яку Генрі притискає до обличчя істоти, що пручається. І вагається лише мить, згадуючи першу зустріч із Сірим, їхню єдину зустріч. Ручка від дверей до ванної, що лишилася в його долоні, після того як луснув стрижень. Відчуття темряви, коли тінь істоти впала на нього. Тоді все здавалося досить реальним. Реальним, як троянди. Реальним, як краплі дощу. Джонсі повернувся й побачив його… воно… — ким би не був Сірий, перш ніж став містером Сірим, містером Ґреєм, — він стоїть у великій центральній кімнаті. Герой сотень художніх фільмів і документалок «про незбагненні загадки», тільки дуже старий. Старий і хворий. Уже тоді готовий лягти на ліжко в блок інтенсивної терапії.

«Марсі», — сказав він, витягши це слово прямісінько з мозку Джонсі, як корок. Зробивши отвір, крізь який зміг проникнути. А потім вибухнув, як новорічна хлопавка, засипавши все навколо байрусом замість конфеті, і…

«…І я сам вигадав усе інше. Адже саме так і було? Черговий випадок міжгалактичної шизофренії. От і все, за великим рахунком».

«Джонсі! — кричить Генрі. — Якщо збираєшся зробити це, роби!»

«Ну от і все, Сірий, — думає Джонсі. — Готуйся. Тому що розплата…»

Сірий уже наполовину проштовхнув тіло Леда до шахти, коли голову заповнив голос Джонсі:

«Ну от і все, Сірий. Готуйся. Тому що розплата — сука».

Горло Джонсі пройняв гострий біль. Сірий підняв руки Джонсі, видаючи булькітливі звуки, які так і не змогли перейти в крик. Він відчув не шию Джонсі, порослу бородою, а власну роздерту плоть. Цієї миті найсильнішим його почуттям була суміш шоку і невіри. То була остання емоція Джонсі, якої зазнав Сірий. «Цього не може бути ». Вони завжди прибували на кораблях отих старих істот, на цих артефактах; вони завжди піднімали їхні руки, здаючись; вони завжди перемагали . Цього не може бути.

І проте якимось чином це сталося.

Свідомість байрума не стільки потьмарилась, скільки розпалась. Помираючи, сутність, яка колись була Сірим, повернулася до свого початкового стану. Коли він перетворився на воно (і за якусь мить до того, як воно стало нічим ), Сірий востаннє люто штовхнув тіло собаки в шахту. Воно провалилось, але не до кінця, застрягло у вузькому отворі.

Останньою забарвленою Джонсі думкою байрума було: «Треба було пристати на його пропозицію. Треба було…»

Джонсі б’є гострим уламком пульта по голій зморшкуватій шиї Сірого. Горло розкривається, як рот, і з нього пихкає хмарка червонувато-помаранчевого пилку, вона забарвлює повітря червоним, а потім осідає на простирадлі пластівцями пилу й пуху.

Тіло Сірого в руках Джонсі та Генрі один раз смикається, ніби крізь нього пропустили сильний електричний розряд, потім раптом зіщулюється, немов сон, яким воно завжди було, і стає чимось знайомим. Спочатку Джонсі не може збагнути, чим саме, але потім сяйнула думка. Залишки Сірого дуже схожі на презервативи, які валялися на підлозі покинутого кабінету в складі братів Трекерів.

«Він…»