Розділ «Частина 3 Квеббін»

Але в отвір не пролазив.

— Трахни мене, Фредді! — завив Сірий. На біль у стегні Джонсі він уже майже не звертав уваги і вже точно не помічав, яким напружено блідим стало обличчя Джонсі, що в карих очах стоять сльози від утоми та образи. Зате він як ніколи гостро усвідомлював інше: щось відбувається. «Відбувається в мене за спиною», — сказав би Джонсі. І хто ще це міг бути, як не сам Джонсі, його негостинний господар?

— На ХЕР! — загорлав він клятому, ненависному, впертому, всього-трішечки-завеликому псові. — Ти підеш униз, чуєш мене! ТИ МЕНЕ…

Слова застрягли в горлі. Він більше не міг кричати, хоча йому до нестями цього хотілось. О, як би він хотів зараз закричати, вдарити кулаком по чому-небудь (нехай навіть по вмираючому вагітному собаці)! Але чомусь тепер він не міг не те що крикнути — вдихнути. Що робить із ним Джонсі?

Відповіді він не очікував. Але отримав. Незнайомий голос, повний холодної люті, мовив: «Так ми вітаємо гостей на планеті Земля».

Трипалі руки сірої істоти на лікарняному ліжку сіпаються, піднімаються і на мить відштовхують подушку. Чорні очі на позбавленому будь-яких інших рис обличчі скажено горять люттю і страхом. Воно несамовито ловить ротом повітря. І враховуючи, що його не існує в реальності, навіть у мозку Джонсі його немає, принаймні як чогось фізичного, він бореться за життя люто. Генрі хоч і не може співчувати, але розуміє. Сірий хоче того ж, чого й Джонсі, Даддітс… навіть сам Генрі, бо, незважаючи на його чорні думки, хіба його серце не б’ється? Хіба печінка не очищує його кров? Хіба тіло його не пройшло крізь усі невидимі війни з усім, починаючи від звичайної застуди до раку і самого байрусу? Тіло може бути або дурним, або нескінченно мудрим, але в будь-якому разі воно вільне від руйнівного чаклунства думки, воно вміє тільки стояти й боротися, доки не вичерпуються сили. Якщо Сірий і був іншим колись, зараз він уже не інший. Він хоче жити.

«Але навряд чи в тебе вийде, — лагідно, майже заспокійливо повідомляє Генрі. — Не думаю, друже мій».

І знову притискає подушку до обличчя Сірого.

Дихальні шляхи Сірого відкрилися. Він вдихнув холодне повітря з шахти… раз… вдруге… і раптово дихання знову обірвалося. Вони душать його. Тиснуть. Убивають.

«Ні!!! Поцілуй мене в корму! Поцілуй мене в срану корму! НІЧОГО У ВАС НЕ ВИЙДЕ!»

Він відтяг собаку і повернув боком, зовсім як пасажир, який уже спізнився на літак, намагається запхнути у валізу останню об’ємну річ.

«Так він пройде», — думає Сірий.

Так. Пройде. Навіть якщо доведеться розчавити товсте собаче черево руками Джонсі і дозволити байруму вирватися назовні. Так чи інакше, ця тварюка потрапить до шахти.

Обличчя роздулось, очі витріщилися, дихання перекрите, єдина жирна вена пульсує посередині чола Джонсі — Сірий проштовхнув собаку глибше в щілину й почав лупцювати його кулаками Джонсі в груди.

«Ну ж бо, пролазь, чорти би тебе забрали, пролазь .

ПРОЛАЗЬ!»

Фредді Джонсон сунув ствол карабіна у вікно кинутого «Хаммера», Курц у цей час розсудливо залишався в нього за його спиною (чимось це нагадувало атаку на корабель сірих), чекав, що буде далі.

— Двоє хлопців, босе. Схоже, Овен вирішив скинути баласт, перш ніж рушити далі.

— Мертві?

— Схоже на те. Мабуть, це Девлін і той, інший, по якого вони заїжджали.