Розділ «Частина 3 Квеббін»

«Ніякого співчуття до диявола, — подумав він, відчиняючи дверцята. — Ні, сер, найменшого співчуття до цієї тварюки».

Даддітс сидів ближче. Овен схопив його за комір просторої синьої курточки і смикнув. Даддітс завалився боком на сидіння. Бейсболка спала з голови, відкривши блискучий голомозий череп. Генрі, так і не розімкнувши обійми, впав зверху на Даддітса. Очей він не розплющив, але голосно застогнав. Овен нахилився й люто прошепотів йому у вухо:

— Тільки не вставай. Заради Господа Бога, Генрі, не вставай!

Овен зачинив дверцята, відступив на три кроки, впер приклад у стегно і дав залп. Вікна «Хамві» перетворилися на молоко, потім провалилися. Гільзи розсипалися навколо ніг Овена. Він знову підійшов ближче й подивився крізь розбите вікно на заднє сидіння. Генрі й Даддітс, як і раніше, лежали нерухомо, засипані крихтами скла, усі в крові Даддітса. Як на Овена, вони виглядали, мов справжні трупаки. Лишалося сподіватися, що Курц у поспіху не стане їх розглядати. У будь-якому разі Овен зробив усе, що міг.

Почувши різкий металевий брязкіт, він посміхнувся. Тепер зрозуміло, де Курц: біля тієї промоїни, де закінчив свій шлях «субару». Було б непогано, якби Курц і Фредді влипли носом у зад бісової розвалюхи, та, на жаль, звук був не таким гучним. Але тепер зрозуміло, де вони. За милю від них, щонайменше за милю. Усе не так погано, як він гадав.

— Часу вдосталь, — пробурмотів Овен, і це правда щодо Курца, але як щодо іншої сторони? Де зараз Сірий?

Тримаючи гвинтівку за ремінь, Овен кинувся стежкою в бік опори № 12.

Сірий відкрив для себе ще одну неприємну людську емоцію — паніку. Він пройшов увесь цей шлях — світлові роки крізь космос, милю крізь сніг — тільки для того, щоб у кінці дороги його підвели слабкі, занедбані м’язи Джонсі й залізна кришка, яка виявилася набагато важчою, ніж він очікував. Він тиснув на лом, доки м’язи спини Джонсі не заволали від болю… і нарешті його зусилля були винагороджені: з-під краю іржавого заліза проглянула вузька смужка пітьми. Зі скреготом люк посунувся — не набагато, всього дюйми на два — по бетону. Потім м’язи поперека Джонсі звело, і він відступив від шахти, кричав крізь зціплені зуби (завдяки своєму імунітету Джонсі зберіг усі до одного) і тримався обома руками за спину, ніби боявся, що вона вибухне.

Лед жалісно заскавчав. Подивившись на нього, Сірий побачив, що дійшло до критичної точки. Пес і далі спав, але черево його роздулося настільки, що одна лапа нерухомо стирчала в повітрі. Шкіра внизу черева натяглася, ось-ось лусне, вени швидко пульсували. З-під хвоста витекла цівка яскравої крові.

Сірий з ненавистю подивився на лом, що стирчав із виїмки в залізному люку. В уяві Джонсі росіянка була тендітною красунею-брюнеткою з темними трагічними очима. Насправді ж вона, певно, була широкоплеча й мала неабиякі м’язи, інакше як вона могла…

Проторохтіла черга пострілів. Якось надто близько. Сірий ахнув і озирнувся. Завдяки Джонсі суто людська гнилятина сумнівів стала частиною його маски. Уперше він усвідомив, що може зазнати поразки — так, навіть тут, коли мета так близько, що він чує її, чує плескіт води, яка починає свою шістдесятимильну підземну подорож. І все, що стоїть між байрумом і рештою світу, — якась кругла залізяка вагою в сто двадцять фунтів[229].

Верескливим, відчайдушним голоском вигукуючи Боброві лайки, Сірий кинувся вперед. Понівечене тіло Джонсі на ненадійній опорі хворого стегна смикалося туди-сюди. Один із тих наближався, той, кого звати Овен, і Сірий не сподівався, що змусить Овена повернути зброю на себе самого. Якби в нього був час і елемент несподіванки, тоді — можливо. Але він не мав ні того, ні іншого. Цей чоловік, який іде за ним, призвичаєний до вбивств, це його ремесло.

Сірий підскочив. Почувся виразний тріск: це стегнова кістка Джонсі, не витримавши навантаження, вивернулася з розпухлого суглоба. Сірий упав на лом усією вагою тіла Джонсі. Край люка знову піднявся, і цього разу кришка проїхала бетоном майже цілий фут. Знову з’явився чорний півмісяць, у який колись ковзнула росіянка. Хоча який півмісяць — так, тоненьке «С», виведене пером каліграфа… але собака пройде.

Нога Джонсі більше не могла втримувати вагу його тіла (і, до речі, де цей Джонсі? Досі ані звуку від його неспокійного господаря), але це не мало значення. Тепер можна й поповзом.

Сірий підповз холодною цементною підлогою до того місця, де лежав сонний бордер-колі, взяв Леда за нашийник і потяг до шахти № 12.

Зала Спогадів — просторе сховище коробок — теж ось-ось розвалиться. Підлога її здригається, мов від нескінченного повільного землетрусу. Люмінесцентні лампи під стелею блимають, надаючи всьому приміщенню потойбічного вигляду. Деякі штабелі коробок завалилися, перегородивши проходи.

Джонсі щосили мчить лабіринтом, перебігає з коридору в коридор, покладаючись виключно на інстинкт. Він без кінця наказує своєму тілу забути про кляте стегно, врешті-решт, він тепер усього лише чистий розум. Але так само інвалід міг би переконувати ампутовану кінцівку не боліти.

Він летить повз коробки з позначками «АВСТРО-УГОРСЬКА ВІЙНА», і «ВІДОМЧА ПОЛІТИКА», і «ДИТЯЧІ ІСТОРІЇ», і «ВМІСТ ШАФИ НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ». Натикається на гору розсипаних коробок, позначених «КАРЛА», спотикається хворою ногою і волає від болю. Щоб не впасти, хапається за інші ящики (на цих напис «ҐЕТТІСБУРҐ»[230]) і, нарешті, бачить дальній кінець сховища. Дякувати Богові: йому здається, що він біг багато миль.

На дверях — таблички: «БЛОК ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ. БУДЬ ЛАСКА, ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ» і «ВІДВІДУВАННЯ ЛИШЕ ЗА ПЕРЕПУСТКАМИ». Точно, саме туди його й привезли. Там він прокинувся і почув, як хитромудрий містер Смерть удає, ніби кличе Марсі.

Джонсі влітає в двері й опиняється в іншому світі, який упізнає відразу: білий із блакитним коридор блоку інтенсивної терапії, де через чотири дні після операції він зробив перші невпевнені й болючі кроки. Прокульгавши з дюжину футів по викладеному кахлем коридору, він помічає плями байрусу на стінах, чує жваву музику, явно не призначену для лікарень, здається, це «Роллінґ Стоунз» співають «Співчуття дияволові».