Розділ «Частина 3 Квеббін»

На південь, на південь, на південь.

Ніч реве музикою, сміхом і гучними голосами, у повітрі стоїть запах печених на грилі сосисок, шоколаду, смаженого арахісу, у небі розпускаються різнокольорові вогні. І, з’єднуючи всі ці ознаки свята докупи, ставлячи під усім автограф самого літа, зі встановлених у Строфорд-парку динаміків лунає рок-н-рольна пісня:

Гей, красуне-бебі, давай мерщій зі мною,

Рушаймо в Алабаму, тільки ми з тобою.

І тут з’являється найвищий ковбой у світі, дев’ятифутовий Пекос Білл[194], під палаючим небом він підноситься над натовпом, і дітлахи з вимазаними морозивом, широко відкритими від подиву ротиками задирають голови й вирячують оченята; усміхнені батьки піднімають їх або садять на плечі, щоб було краще видно. Одна рука Пекос Білла помахує капелюхом, друга тримає плакат із написом: «ДНІ ДЕРРІ — 1981».

Ми по шпалах підем пішки, щоб десь притулитись.

А якщо нам нудно стане, можемо побитись.

— Як ін аий иоий? — питає Даддітс. У руці в нього блакитний конус цукрової вати, але про ласощі забуто; він не зводить здивовано розплющених, як у трирічної дитини, очей з ковбоя, який крокує на ходулях під блискучим різнобарв’ям феєрверків у небі. З одного боку від нього стоять Піт і Джонсі, з іншого — Генрі з Бобром. За ковбоєм простує процесія незайманих весталок (напевне, серед них дійсно знайдеться декілька незайманих, навіть у цьому 1981 році від Різдва Христового) у розшитих блискітками ковбойських спідницях і білих ковбойських чобітках, вони підкидають жезли, які завоювали Захід.

— Не знаю, як це він такий високий, Даддсе, — сміється Піт і, висмикнувши жмут блакитної цукрової вати, суне його в розкритий рот Даддітса. — Напевне, чари.

Усі регочуть, дивлячись, як Даддітс жує і не зводить очей з ковбоя на ходулях. Даддс вищий за них усіх, навіть за Генрі, але він лишається дитиною, і це захоплює.

Чари — це він сам; Джозі Рінкенгауер він знайде через рік, але вони знають: він справжнісінький чарівник. Іти проти Річі Ґренадо і його друзяк було лячно, але той день і до сьогодні залишається найщасливішим днем у їхньому житті, вони всі так думають.

Не кажи «ні», мила моя бебі,

Ми полетимо, як птахи у небі.

— Гей, ковбойчику! — кричить здоровань Бобер, розмахуючи своєю шапкою (у нього бейсболка з емблемою «Тигрів Деррі»). — Поцілуй мене в корму, здорованю! А ще краще сядь на неї і покрутись!

І вони просто заходяться від реготу (це дійсно спогад на все життя — той вечір, коли Бобер дражнив ковбоя на ходулях на День Деррі під іскристим пороховим небом), усі, крім Даддітса, який дивиться на події з заціпенілим подивом, і Овена Андергілла («Овене! — думає Генрі. — А ти як сюди потрапив, друже?»), який має стривожений вигляд.

Овен трясе його, Овен знову вимагає прокинутись.

«Генрі, прокинься, прокинься, про…»

— …кинься ж ти, бодай тебе!

Генрі остаточно пробудився, почувши страх у голосі Овена. Секунду він іще відчував запах арахісу та солодкої вати Даддітса, але потім на нього навалився світ сьогоднішній: білясте небо, засніжене шосе, зелений вказівник: «ОҐАСТА, НАСТУПНІ ДВА ПОВОРОТИ». Овен його трясе, а ззаду долинають звуки, подібні до гавкання, хрипкі й відчайдушні, — це кахикає Даддітс.

— Вставай, Генрі, у нього кров ! Та прокинься ж, щоб тебе…