Розділ «Частина 3 Квеббін»

— Ти все ще налаштований на Овена?

— Поки що, — неуважно відповів Перлмуттер. — Але це ненадовго. Він теж одужує. Втрачає телепатію.

— Де він?

— Вони щойно проїхали з’їзд 25. Пішли вперед від нас миль на п’ятнадцять. Навряд чи набагато більше.

— Додати швидкості? — запитав Фредді.

Через бісів трактор вони вже змарнували нагоду перехопити Овена, і Курцу найменше хотілося знову зазнати поразки, злетівши з дороги.

— Відставити, — сказав Курц. — На даний момент нехай побігають.

Склавши на грудях руки, він дивився, як повз пропливає білий, як полотно, світ. Сніг припинився, і далі на південь дорожні умови, напевне, покращаться.

Останні двадцять чотири години минули більш ніж насичено. Він підірвав інопланетний корабель, його зрадила віддана людина, яку він вважав своїм спадкоємцем, пережив повстання й заколот цивільних і на довершення отримав відставку від штабного щура, для якого зроблений у нападі гніву постріл — якась дивина.

Повіки Курца зімкнулись, і за кілька секунд він закуняв.

Джонсі довго сидів із похмурим виглядом за столом, поглядаючи то на вимкнений телефон, то на ловця снів, що звисав зі стелі й іноді повільно погойдувався на якомусь ледь відчутному протязі, то на нові сталеві віконниці, якими цей вишкребок Сірий загородив вікно. І це нескінченне низьке бурчання, яке відгукувалось у вухах і в притиснутих до стільця сідницях… Звук був схожий на роботу якоїсь надзвичайно гучної газової печі, яка потребує ремонту; але це була не піч. Це був снігоочисник, який завзято прокладав шлях на південь, на південь, на південь… На місці водія — Сірий, імовірно, в кепці з буквами УГР, вкраденій в останньої жертви; він наполегливо веде машину вперед, крутить кермо руками Джонсі, слухає новини по радіо вухами Джонсі.

«Отже, Джонсі, скільки ще ти збираєшся сидіти тут і жаліти себе?»

Джонсі, який уже обм’як і майже задрімав, стрепенувся. Голос Генрі. І не завдяки телепатичному зв’язку — Сірий заблокував усі голоси, крім власного, — а скоріше в самому мозку. І все одно сказане його зачепило.

«Нічого я себе не жалію, мене просто заблокували! — Думка ця була жалюгідною, схожою на виправдання, вимовиш уголос — прозвучить, як скиглення. — Не можу зателефонувати, не можу визирнути, не можу вийти. Не знаю, де ти, Генрі. Але я в справжньому тюремному ізоляторі».

«Може, він у тебе і мозок поцупив?»

— Заткнись. — Джонсі втомлено потер скроню.

«Ще й пам’ять прихопив?»

Ні. Авжеж, ні. Навіть тут, коли двері відділили його від мільярдів позначених коробок, він усе ще пам’ятав, як у першому класі витер шмарклю об косичку Бонні Діл (а потім через шість років — у сьомому — запросив ту ж Бонні танцювати на святі врожаю), як уважно спостерігав за Ламаром Кларендоном, який навчав їх нової гри (відомої непосвяченим під назвою крибедж), як дивився на Ріка Маккарті, який вийшов з лісу і здався йому оленем. Усе це він пам’ятав. І, певно, недарма, ось тільки, прокляття, хтозна, навіщо пам’ять зберегла саме ці спогади. Можливо, тому що відповідь на це запитання занадто проста й очевидна.

«І ось так застрягнути після всіх детективів, які ти прочитав, — знущався породжений власним розумом Генрі. — Не кажучи вже про всі ті фантастичні фільми про вторгнення інопланетян, від «Дня, коли Земля зупинилася» до «Нападу помідорів-убивць», які ти дивився стільки разів. І навіть після всього цього ти не здатний розібратись у цьому типі? Не можеш натрапити на його слід і знайти, де він улаштував собі кубельце?»

Джонсі потер скроню дужче. Це не екстрасенсорика, це його розум, то чому він не може його заткнути? Він, бляха, у пастці , то яка різниця? Він — мотор без передачі, віз без коня, Мозок Донована[193] в резервуарі з каламутною живильною рідиною, яка бачить безглузді сни.