Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Так, а потім відчуття рук Сірого в себе на шиї. У нього на руках по три пальці, але вони, напевне, сильні і вмить витиснуть із нього життя. Навіть якщо він спробує зробити у вікні хоча б шпаринку, щоб впустити трохи холодного нічного повітря, Сірий пробереться всередину і наскочить на нього, як вампір. Тому що ця частина світу Джонсі небезпечна. Ця частина — відвойована територія.

«Вибір невеликий. І те, і те паскудне».

— Виходь, — нарешті мовив крізь двері Сірий голосом самого Джонсі. — Я все зроблю швидко. Ти ж не хочеш тут підсмажитись… чи хочеш?

Джонсі раптом побачив, що перед вікном стоїть стіл, якого тут узагалі не було, коли він уперше опинився в цьому кабінеті. До того як він заснув, це був звичайний дерев’яний стіл, найпростіша модель, яку можна купити в магазині офісних меблів, якщо в тебе зовсім скрутно з грошима. У якусь хвилину — коли саме це сталося, він пригадати не міг — на столі з’явився телефон. Звичайний чорний телефон. Такий же простий і без претензій, як сам стіл.

Тепер же він побачив, що стіл перетворився на дубове бюро, точну копію того, що стояло в кабінеті його бруклінської квартири, а телефон зробився блакитним «Трімлайном» із кнопками на трубці, таким самим, як у його університетському офісі. Джонсі змахнув із лоба рясний, теплий, як сеча, піт і тільки тепер помітив, що торкалося його голови.

Ловець снів.

Ловець снів із «Діри в стіні».

— Свята срака, — прошепотів він. — Я вже прикрашаю приміщення.

Звичайно, чому б ні? Хіба навіть засуджені на смерть не прикрашають свої камери, як можуть? Але якщо він зміг додати бюро, ловця снів і телефон, тоді, можливо…

Джонсі заплющив очі й зосередився, намагаючись викликати в пам’яті образ свого кабінету в Брукліні. На мить він розгубився, бо в нього виникло питання: якщо його спогади зберігаються за дверима, як він може орудувати ними тут? Відповідь, яку він знайшов, виявилася занадто простою: спогади — у нього в голові, де завжди й були. Картонні коробки в сховищі — це те, що Генрі міг би назвати екстеріоризацією, його способом уявити наочно те, до чого отримав доступ Сірий.

«Забудь. Думай про те, що треба. Кабінет у Брукліні. Уявляй кабінет у Брукліні».

— Що ти робиш? — спитав Сірий. Запобіглива самовпевненість зникла з його голосу. — Якого біса ти робиш?

Джонсі на це посміхнувся, не втримався, але від своєї справи не відволікся. Він уявляв не просто кабінет, а одну конкретну стіну в кабінеті… там, біля дверей, що вели до маленького туалету… так, ось він, на місці. Термостат «Хонівел». І що тепер казати? Є якесь чарівне слово на кшталт «ахалай-махалай»?

Так.

Не розплющуючи очей, із напівпосмішкою на залитому потом обличчі Джонсі мовив пошепки:

— Даддітс.

Після цього він розплющив очі й подивився на брудну порожню стіну.

На ній висів термостат.

— Припини! — закричав Сірий, і Джонсі, переходячи через кімнату, здивувався, до чого знайомим здався його голос; це було все одно що почути в магнітофонному запису один зі своїх рідкісних спалахів гніву (найчастіше причиною подібних спалахів ставав дикий безлад у дитячій). «Ану припинити! Негайно! »

— Поцілуй мене в корму, красунчику, — відповів Джонсі й усміхнувся. Скільки разів його діти хотіли сказати йому щось подібне, коли він починав лаятись? Але потім до нього прийшла неприємна думка. Імовірно, він уже ніколи не побачить свою дворівневу квартиру в Брукліні, а якщо й побачить, то очима, які зараз належать Сірому. Щока, яку цілували діти («Ой, який колючий тато», — говорила Майша), тепер буде щокою Сірого. Губи, які цілувала Карла, так само будуть належати Сірому. А в ліжку, коли вона стискала його і направляла в свою…