Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

У Джонсі відвисає щелепа. Він дивиться повз піч, яка пашить спекою, вздовж ряду, в якому батько Бобра страждає від похмілля і без жодної цікавості розглядає банки з бобами, повз місіс Ґосселін за старим касовим апаратом і далі крізь скляний фасад. Це велике вікно брудніше і всуціль заліплене наклейками з рекламою чого завгодно, від цигарок «Вінстон» і пива «Мусхед» до церковних обідів і пікніків на четверте липня ще з тих часів, коли на чолі країни стояв арахісовий президент… і все ж там досить відкритого скла, щоб Джонсі побачив те, що чекає на нього зовні. Це створіння, яке підійшло до нього ззаду, коли він утримував двері ванної, створіння, яке вкрало його тіло. Гола сіра постать стоїть біля бензоколонки на безпалих ногах і дивиться на нього сірими очима. Джонсі думає: «Вони насправді не такі, просто ми такими їх бачимо».

І, неначе бажаючи це підкреслити, Сірий піднімає та опускає одну з рук. З кінчиків трьох його пальців зриваються і пушинками злітають угору маленькі золотаво-червонуваті цятки.

«Байрус», — думає Джонсі.

І, ніби це було чарівне заклинання, все навколо завмирає. Крамниця Ґосселіна перетворюється на натюрморт. Потім із нього починають тікати кольори, і він перетворюється на чорно-біле фото. Друзі Джонсі стають прозорими і поступово зникають. Лише дві речі залишаються реальними: важка чорна трубка телефону-автомата і спека. Задушлива спека.

— Оийя! — кричить йому у вухо Даддітс. Джонсі чує довгий сиплий вдих, який він добре пам’ятає: Даддітс готує себе до того, щоб заговорити якомога виразніше. — Онсі! Онсі, оийя! ОИЙЯ!

…кинься! Джонсі, прокинься!

Джонсі підняв голову і спочатку нічого не зміг розрізнити. Очі закривало мокре від поту скуйовджене волосся. Він прибрав його з обличчя, сподіваючись побачити свою спальню — або спальню в «Дірі в стіні», або, ще краще, спальню свого бруклінського будинку, — але не судилося. Він, як і раніше, перебував у кабінеті складу братів Трекерів. Джонсі заснув, сидячи за столом, і йому наснилося, як багато років тому вони телефонували Даддітсові. У житті все так і було, крім запаморочливої спеки. Якщо вже на те пішло, у закладі старого Ґосселіна, навпаки, завжди було прохолодно, він через скнарість ніколи не опалював як слід. Спека пробралася в сон, бо спекотно було тут. Господи Боже, тут, здається, градусів сто або навіть усі сто десять[144].

«Піч зіпсувалась, — подумав він і підвівся. — Або будівля горить. У будь-якому разі, потрібно забиратися звідси, або я тут підсмажуся живцем».

Джонсі обійшов стіл, не помічаючи, що стіл змінився, не помічаючи, що, коли він поспішив до дверей, щось торкнулося його маківки. Він уже взявся був за ручку замка однією рукою і за собачку другою, коли згадав, що Даддітс уві сні переконував його не виходити, бо зовні на нього чекає Сірий.

Виявилося, що так і є. Він чекав прямо за дверима. У складі спогадів, до яких тепер мав повний доступ.

Джонсі розчепірив спітнілі пальці на дерев’яній панелі дверей. Волосся знову впало на очі, але він цього не помітив.

— Сірий, — прошепотів він. — Ти там? Так, ти там.

Немає відповіді, але Сірий був там, це точно. Він стояв, нахиливши набік безволосу сіру подобу голови, і не зводив блискучих чорних очей із ручки дверей, чекаючи, коли вона ворухнеться. Чекаючи, коли Джонсі вибіжить зі свого притулку. А що потім?

Прощавайте, дошкульні людські думки. Прощавайте, зайві й тривожні людські емоції.

Прощавай, Джонсі.

— Сірий, ти намагаєшся мене викурити?

Як і раніше, немає відповіді. Джонсі вона й не була потрібна. Адже Сірий отримав доступ до всіх кнопок керування, так? У тому числі й тих, які відповідають за температуру. Наскільки високо він її підняв? Цього Джонсі не знав, але він знав, що температура далі підвищується. Пасок, що зціплював груди, зробився ще гарячішим і важчим. Дихати було важко, у скронях гупало.

«Вікно. Що там з вікном?»

Відчувши приплив надії, Джонсі повернувся до вікна і припав спиною до дверей.

За вікном стояла пітьма — ось тобі й вічний день жовтня 1978 року, — під’їзна дорога, що тяглася вздовж складу братів Трекерів, була похована під сніговими заметами. Ніколи, навіть у дитинстві, сніг не вабив Джонсі так сильно. Він уявив, як виривається крізь вікно, немов Еррол Флінн у якомусь старому фільмі про піратів, кидається в сніг і заривається палаючим обличчям у його благословенну білу прохолоду.