Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

У світі є мільйони речей, яких Джонсі не знає, — наприклад, що пов’язує його і його друзів із Даддітсом, — але він точно знає, що більше не може лишатися тут, у крамниці Ґосселіна. Він відчуває себе як у клятій печі, а не біля неї. У цих старих пердунів, які зібралися навколо, напевне, в кістках лід.

Генрі киває.

— Так, немов страшне кіно. — Слухає і хмуриться. — Ні, ти цього не робив. Ніхто з нас цього не робив. Ми нічого з ним не робили. Ми ні з ким з них нічого не робили.

І тут — осяяння! — Джонсі розуміє, що це зробили вони. Вони не хотіли конкретно цього, але це сталося через них. Вони боялися, що Річі, як і обіцяв, розбереться з ними… тому розібралися з ним першими.

Піт простягає руку, і Генрі каже в слухавку:

— Піт хоче тобі щось сказати, Даддсе.

Він передає телефон Пітові, і Піт каже Даддітсу, що треба просто забути про це, що вони скоро повернуться додому, зіграють у крибедж і влаштують пекельні веселощі, але поки…

Джонсі підводить погляд і бачить, що одна з табличок над телефоном змінилася. На тій, що ліворуч, як і раніше, написано «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», а на правій тепер красується: «ЧОМУ Б НЕ ВИЙТИ НАДВІР, ТАМ ПРОХОЛОДНІШЕ». І це класна думка. Чудова думка. То чому б не вийти? За Даддітса тепер уже можна не хвилюватися.

Але не встигає він зрушити з місця, як Піт простягає йому трубку.

— Він хоче поговорити з тобою, Джонсі.

Цієї секунди він уже готовий кинутися навтікача, пославши до біса Даддітса і всіх інших. Але це його друзі; вони разом побачили один жахливий сон, зробили те, що не хотіли робити,

(брешеш, паскудо, ти хотів, хотів цього і зробив )

і їхні очі зупиняють його, незважаючи на спеку, яка вже стисла його груди, як задушливі лещата. Їхні очі говорять, що він не має права йти, доки Даддітс не покладе слухавку, що він частина цього.

«Це наш сон, і він іще не закінчився, — запевняли їхні очі… насамперед очі Генрі. — Це триває з того дня, коли ми знайшли його за складом братів Трекерів, коли він майже голий стояв на колінах. Він бачить лінію, а тепер і ми її бачимо. І хоч ми можемо сприймати її по-різному, частина нас завжди бачитиме цю лінію. Ми будемо бачити її, доки не помремо».

Але в їхніх очах є і щось іще, щось таке, що буде незримо переслідувати їх аж до смерті й затьмарюватиме тінню навіть найщасливіші дні в їхньому житті. Страх перед скоєним. Перед скоєним у забутій частині їхнього одного на всіх сну.

Ось що змушує його залишитись і взяти слухавку, хоча він знемагає від спеки, смажиться, плавиться, хай йому чорт .

— Даддітсе, — каже він, і навіть голос його звучить гаряче. — Дійсно все гаразд. Я зараз передам трубку Генрі, тут спекотно до чортиків, і мені потрібно подихати повітрям…

Даддітс перериває його гучним схвильованим голосом:

— Е иой! Осі, е иой! Іий! Іий! Іий!

Вони з першої хвилини розуміли його кудкудакання, і Джонсі прекрасно зрозумів, що він каже: «Не виходь! Джонсі, не виходь! Сірий! Сірий! Сірий!»