Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Добридень, місіс Кейвелл, — говорить Генрі.

— Як справи? — додає Піт.

— Привіт, красуне, — з тупою усмішкою вставляє Бобер. З першого дня зустрічі він закоханий у Роберту.

Ламар Кларендон озирається на голос сина, морщиться й повертається до споглядання «Чиріоз» і «Шредед Віт»[143]. «Не знаю, навіщо вам дзвонити цьому недоумку, — сказав Ламар Боброві, коли Бобер повідомив, що вони збираються зателефонувати Даддітсу, — але, якщо так хочеться, телефонуйте».

Коли Джонсі знову прикладає трубку до вуха, Роберта Кейвелл каже:

— …повернутись у Деррі? Я гадала, ви зараз на полюванні в Кінео.

— Ми ще тут, — відповідає Джонсі. Він обертається на друзів і з подивом помічає, що вони майже зовсім не пітніють: легкий блиск на лобі Генрі, кілька краплинок на верхній губі Піта, і все. Дива та й годі. — Ми тільки подумали… е-е-е… що варто до вас зателефонувати.

— Ви знали, — голос у неї рівний, не неприязний, але позбавлений питальної інтонації.

— Е-м-м… — він відтягує комір фланелевої сорочки і починає обмахувати ним груди. — Так.

На цьому місці більшість людей почали б ставити питання типу: «Як ви дізналися?» або «Та що з вами, в біса, таке?», — але Роберта не більшість людей, і в неї був майже місяць на те, щоб побачити, як вони ставляться до її сина. Вона каже:

— Зачекай, Джонсі. Зараз я його дам.

Джонсі чекає. На віддалі чути крики Даддітса і м’який голос Роберти. Вона звертається до нього. Умовляє його, аби він підійшов до телефону. Застосовує слова, які тепер у будинку Кейвеллів вважаються чарівними: «Джонсі, Бобер, Піт, Генрі». Голоси наближаються, і навіть через трубку Джонсі відчуває, як вони пробивають собі шлях у його голову — тупий ніж, яким можна копати й довбати, але тільки не різати. Ай. Порівняно з плачем Даддітса лікоть Генрі здається ласкавим дружнім поплескуванням. Тим часом по шиї стікають солоні потоки. Очі зупиняються на двох табличках, що висять над телефоном. «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», — написано на одній. «НЕ ЛАЯТИСЯ», — на другій. Нижче хтось нашкрябав: «Який мудак це вигадав?»

Потім трубку бере Даддітс. Тепер моторошне ревіння звучить прямо у вухо. Джонсі морщиться, але, незважаючи на біль, на Даддса неможливо гніватися. Тут, у магазині, їх четверо, на іншому кінці дроту він зовсім один. І яка ж він дивовижна людина. Бог скривдив його і благословив водночас, і від думки про це в Джонсі йде обертом голова.

— Даддітсе, — вимовляє він у трубку. — Даддітсе, це ми. Джонсі…

Він простягає трубку Генрі.

— Привіт, Даддітсе, це Генрі…

Генрі передає трубку Пітові.

— Привіт, Даддсе, це Піт. Годі вже ревти. Усе гаразд.

Піт передає трубку Бобру, той, подивившись навколо, відходить із трубкою настільки глибоко в куток, наскільки дозволяє шнур. Прикриваючи рукою рот, щоб його не почули старі біля печі (не кажучи вже про його власного старого, зрозуміло), він співає перші два рядки колискової. Потім замовкає і прислухається. Через секунду великим і вказівним пальцями показує друзям кружальце — все гаразд. Передає трубку Генрі.

— Даддсе? Це знову Генрі. Слухай, то був лише сон, Даддітсе. Цього нічого насправді не було, розумієш? Усе позаду… — Генрі прислухається, і Джонсі, скориставшись нагодою, знімає фланелеву сорочку. Футболка під нею мокра від поту.