Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Десь на середині вулиці Сірий знову повернув, цього разу на ще вужчу дорогу під назвою Картер-Лукаут. «Рем» вильнув, задню частину його занесло вбік. Лед підняв голову, гавкнув і поклав ніс назад на килимок, коли шини, вчепившись у сніг, понесли «Рем» далі.

Джонсі стояв біля свого вікна у світ і зачаровано чекав, коли Сірий дізнається… Коли він дізнається.

Коли промені фар «Рема», ковзнувши по верхівці, не вихопили з темряви нічого, крім звихреного снігу, Сірий не здивувався. Він був упевнений, що побачить її через кілька секунд. Звичайно, побачить… Ще мить, і він побачить велику білу вежу, яка височіє на початку спуску на Канзас-стрит; вежу зі спіраллю вікон. Ще кілька секунд…

Ось тільки секунд більше не залишилося. «Рем», прогризаючи сніг, здерся на вершину пагорба, який колись звався Стендпайп-гілл. Тут Картер-Лукаут — і ще три-чотири такі самі вузькі вулички — впирались у великий відкритий круг. Вони опинилися на найвищій точці Деррі, відкритому майданчику. Вітер завивав, як банші[146], п’ятдесят миль на годину[147], з поривами до сімдесяти і навіть вісімдесяти, анітрохи не слабшаючи. У світлі високо посаджених фар «Рема» сніг, здавалося, летів горизонтально, така собі кинджальна буря.

Сірий завмер. Руки Джонсі зісковзнули з керма і знесилено обвисли з боків від тіла Джонсі, як підстрелені в небі птахи. Через якийсь час Сірий пробурмотів:

— Де вона?

Ліва рука піднялася, намацала ручку й відчинила дверцята. Він висунув одну ногу, а потім упав на коліна Джонсі в замет, коли порив вітру вирвав з руки дверцята. Підвівшись, він обійшов машину, куртка його метлялась, а штанини джинсів лопотіли, як вітрила під час шторму. На вітрі було жахливо холодно (у кабінеті складу братів Трекерів температура за лічені секунди впала нижче від нуля), але червоно-чорній хмарі, яка тепер займала майже весь мозок Джонсі і керувала тілом Джонсі, на це було начхати.

— Де вона? — прокричав Сірий у пащу хуртовини. — Де ця довбана ВОДОНАПІРНА ВЕЖА?

Джонсі не треба було підвищувати голос хоч у яку хуртовину. Сірий почує навіть його найтихіший шепіт.

— Ха-ха, Сірий, — промовив він. — Обломчик вийшов. Схоже, тебе пошили в дурні. Водонапірну Вежу знесло ще в 1985 році.

Джонсі подумав: ще трохи бездіяльності, і Сірий улаштує справжню істерику — можливо, навіть почне качатися по снігу і смикати ногами, як маленька дитина. Хоч як Сірий пручався, він не міг устояти перед емоційною хімією Джонсі, так само як не може встояти перед випивкою алкоголік, який дістав ключ від бару.

Але він не впав у нападі нестримної люті, натомість жбурнув тіло Джонсі через голу верхівку пагорба до приземкуватого кам’яного п’єдесталу, який стояв на тому місці, де він розраховував знайти сховище міської питної води, сімсот тисяч галонів. Він упав у сніг, незграбно підвівся і, припадаючи на поранену ногу Джонсі, поплентався далі, знову впав і знову підвівся, весь цей час не перестаючи сипати до снігової бурі дитячими лайками Бобра: пиздець; поцілуй мене в корму; пожуй м’ясця; хоч стій, хоч трахай; наклади у свій хріновий капелюх і надягни його задом наперед, Брюсе. В устах Бобра (або Генрі, або Піта) це завжди звучало кумедно. Тут же, на безлюдному пагорбі, коли їх назустріч зубастому вітру вигукувало, спотикаючись і чвалаючи вперед, чудовисько, яке набуло людської подоби, ці слова звучали жахливо.

Він, воно, ким би там не був Сірий, нарешті добрався до п’єдесталу, який досить яскраво освітлювали фари «Рема». Конструкція заввишки з дитину, близько п’яти футів[148], була збудована з дикого каменю, подібно до більшості кам’яних стін у Новій Англії. Нагорі були дві бронзові фігури: хлопчик і дівчинка, що тримаються за руки та схилили голови, ніби під час молитви або від горя.

П’єдестал майже повністю занесло снігом, але верхню частину таблички на фасаді ще було видно. Сірий упав на коліна Джонсі, зчистив сніг і прочитав:

ЗАГИБЛИМ ПІД ЧАС БУРІ

31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

І ДІТЯМ

УСІМ ДІТЯМ

З ЛЮБОВ’Ю ВІД БІЛЛА, БЕНА, БЕВ, ЕДДІ, РІЧІ, СТЕНА, МАЙКА

КЛУБ НЕВДАХ