Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Саксофоніст коситься на Джонсі і дякує йому кивком голови, продовжуючи грати. Джонсі спадає на думку ще один жарт: «Як назвати саксофоніста з кредитною карткою? Оптиміст».

Він іде далі, помахуючи портфелем, не слухаючи того Джонсі, який сидить усередині і приплив туди з листопада проти течії, наче який-небудь лосось — мандрівник у часі. «Гей, Джонсі, зупинись! Хоч на кілька секунд, цього вистачить. Шнурки зав’яжи, чи що. (Не спрацює, у нього на ногах туфлі-лофери, а незабаром з’явиться й гіпс.) Це станеться он там, на перехресті Массачусетс-авеню і Проспекту, де зупиняється автобус «Red Line». До цього місця на темно-синьому «лінкольні» наближається дідуган-маразматик, і він розмаже тебе по дорозі».

Та нічого не діє. Хоч як голосно він волає, все даремно. Телефонні дроти обірвані. Ти не можеш повернутися назад, не можеш убити власного діда; не можеш пристрелити Лі Гарві Освальда, коли той стоїть навколішки біля вікна на шостому поверсі техаського шкільного книгосховища, біля нього охололе смажене курча на паперовій тарілці, а надіслана поштою гвинтівка наведена на ціль; ти не можеш змусити себе не переходити перехрестя Массачусетс-авеню і Проспект-стрит із портфелем у руці й бостонським «Феніксом» (якого ти так і не прочитаєш) під пахвою. «Вибачте, сер, лінія обірвана десь на Джефферсон-тракт, там суцільна хрінь, ваш виклик не зможе пройти…»

А потім — о Боже, оце несподіванка! — повідомлення проходить! Коли він доходить до рогу, коли стоїть там, на бордюрі, і вже збирається ступити на проїжджу частину, повідомлення проходить !

— Що? — каже він, і чоловік, який зупинився поряд із ним, той самий, який першим схилиться над ним у минулому, на щастя, тепер уже скасованому, підозріло дивлячись на нього, відповідає:

— Я нічого не говорив, — наче біля них є хтось третій. Джонсі майже не чує його, тому що третій дійсно є, це голос у нього в голові, підозріло схожий на його власний, і голос кричить, щоб він не сходив з тротуару, не виходив на проїжджу частину…

Потім він чує чийсь плач. Він дивиться на інший бік вулиці, і — о Господи — там Даддітс, Даддітс Кейвелл, майже голий, у самих трусах, і губи його вимазані чимось коричневим. Воно схоже на шоколад, але Джонсі знає, що це. Це собаче лайно, покидьок Річі таки змусив Даддітса його з’їсти, а люди спокійно проходять повз, не звертаючи на нього уваги, наче Даддітса не існує зовсім.

— Даддітсе! — кричить Джонсі. — Даддітсе, тримайся, старий, я йду!

І він, не дивлячись навколо, кидається вперед. Пасажир усередині, безсилий що-небудь змінити, розуміє нарешті, що нещасний випадок стався саме так і з цієї причини. Так, винний дід, дід із хворобою Альцгеймера на ранній стадії, якому взагалі не можна було за кермо сідати, але це лише частина пояснень. Друга частина, досі прихована, оточувала нещасний випадок темрявою і полягала ось у чому: він побачив Даддітса і побіг до нього через дорогу, забувши озирнутись.

Іще він помітив щось більше: якийсь схематичний малюнок величезних розмірів, щось, що нагадує ловця снів і з’єднує не тільки всі роки, які минули після першої їхньої зустрічі з Даддітсом у 1978 році, а й майбутнє.

На лобовому склі машини блищить сонце. Він бачить це куточком лівого ока. Машина наближається, надто швидко. Людина, яка стояла поруч із ним на тротуарі, містер Я — Нічого-Не-Казав, кричить:

— Гей, обережніше, обережніше! — але Джонсі його не чує, бо з іншого боку вулиці, прямо за Даддітсом, стоїть олень, великий самець-красень, майже з людину заввишки. Потім, за мить до того, як його збиває машина, Джонсі бачить, що олень і є людина, чоловік у помаранчевій шапці й такого ж кольору сигнальному жилеті. На плечі в нього огидним талісманом сидить безногий тхір із величезними чорними очима. Його хвіст, хоча це може бути і щупальце, обвитий навколо шиї чоловіка. «Як, чорт забирай, я міг сприйняти його за оленя?» — встигає подумати Джонсі, після цього в нього врізається «лінкольн» і він падає. Чує неприємний глухий тріск — це ламається його стегно.

Цього разу темряви немає; чи то на щастя, чи на біду, на вулиці Пам’ять поставлені дугові ліхтарі. Проте фільм виходить плутаний, наче монтажер за обідом хильнув зайвого і забув, як має розгортатися сюжет. Частково це пов’язане з дивним викривленням часу: Джонсі ніби живе в минулому, сьогоденні й майбутньому одночасно.

«Так ми подорожуємо, — вимовляє голос, і Джонсі розуміє, що це той самий голос, який кликав Марсі і благав про укол. — Щойно прискорення долає певну точку, будь-яке переміщення стає переміщенням у часі. Пам’ять лежить в основі всіх переміщень».

Людина на розі, старий добрий містер Я — Нічого-Не-Казав, схиляється над ним, питає, чи цілий він, бачить, що не зовсім, піднімає погляд і питає:

— У кого є мобільний? Треба викликати «швидку».

Коли він піднімає голову, Джонсі бачить маленький поріз унизу його підборіддя. Мабуть, він порізався сьогодні вранці й навіть не помітив цього.

«Зворушливо», — думає Джонсі, після чого фільм перескакує, і він бачить старого в засмальцьованому чорному пальто і фетровому капелюсі. Назвемо це підстаркувате опудало містер Що-Я-Накоїв. Він ходить туди-сюди й дістає людей цим запитанням. Каже, на секунду відвернувся і відчув удар — що я накоїв? Каже, великі машини йому ніколи не подобалися — що я накоїв? Каже, що не пам’ятає назву страхової компанії, але самі вони називають себе «Надійні руки», — що я накоїв? На його штанях під ширінькою темніє пляма, і Джонсі, лежачи посеред вулиці, мимоволі відчуває якийсь роздратований жаль до старих пердунів, виникає бажання сказати йому: «Хочеш знати, що накоїв? Подивися на свої штани. Ти обісцявся, quod erat — суко — demonstrandum»[103].

Фільм знову перескакує. Тепер навколо нього зібралося ще більше людей. Усі вони здаються дуже високими, і до Джонсі приходить думка: мабуть, такий вигляд має похоронна процесія з труни. Це змушує його пригадати одне оповідання Рея Бредбері, здається, воно зветься «Натовп», у якому люди, котрі збираються на місці нещасних випадків — завжди ті самі, — визначають долю потерпілого своїми розмовами. Якщо вони стоять навколо і кажуть, що все не так уже й погано, що машина, дякувати Богу, відхилилася в останню секунду, ти виберешся. Якщо ж люди в натовпі починають говорити речі на кшталт: «Вигляд у нього поганенький» або «Навряд чи він виживе», ти помреш. І це завжди ті самі люди. Завжди ті самі порожні обличчя роззяв, жадібних до вигляду крові та криків болю.

У натовпі, що обступив його, відразу за містером Я — Нічого-Не-Казав Джонсі помічає Даддітса Кейвелла, тепер він одягнений і виглядає цілком нормально, іншими словами, без лайна на обличчі. Маккарті теж там. «Назвемо його містер Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю», — думає Джонсі. І ще якась людина. Сірий. Тільки він зовсім не людина. Він — прибулець, який стояв за ним, коли Джонсі втримував двері ванної. Величезні чорні очі займають велику частину обличчя, майже немає інших рис. Шкіра тепер не обвисає мішками, як у старого слона, а здається більш пружною; містер І-Ті-Телефонувати-Додому ще не почав зазнавати впливу середовища. Але зазнає. Урешті цей світ розчинить його, як кислота.