Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Рев літаків уже стих до віддаленого гудіння. Утім, Генрі здогадувався, що вони ще повернуться. Можливо, навіть із друзями.

«Як там у поета? «У зимовому лісі на роздоріжжі…»[96] Щось таке».

Проте йти далі слідом снігохода сенсу не було. За годину зовсім стемніє, і його просто не буде видно, та й у будь-якому разі сніг незабаром сховає всі сліди. Генрі просто заблукає в лісі… Як, імовірно, заблукав Джонсі.

Зітхнувши, Генрі звернув зі сліду снігохода і пішов по дорозі.

Діставшись до місця з’єднання Просіки з двосмуговою асфальтовою дорогою до Лебединого озера (Свонні-Понд-роуд), Генрі вже так утомився, що насилу тримався на ногах, не кажучи вже про те, щоб іти на лижах. М’язи литок неначе перетворилися на старі набряклі чайні пакетики. Не заспокоювало навіть світло на північному заході, яке вже горіло набагато яскравіше, і звуки машин та гелікоптерів. Йому належало піднятися на останній високий, крутий пагорб. На іншому боці закінчувалася Просіка і починалася Свонні-Понд. Там він міг нарешті зустрітися з людьми, тим паче якщо в цей район перекидали війська.

— Уперед, — наказав він собі. — Пішов, пішов, пішов, — але з місця не зрушив. Йому не хотілося переходити через цей пагорб. — Краще долом, ніж горою, — пробурмотів він. У цій фразі начебто почулося розумне зерно, але, швидше за все, це було чергове ідіотське non sequitur[97]. До того ж іти більше не було куди.

Він нахилився, зачерпнув трохи снігу — у темряві пригорща здавалася схожою на маленьку подушку — і став його поїдати. Не тому, що захотілося снігу, а тому, що не хотілося знову йти вперед. Вогні з крамниці Ґосселіна були зрозуміліші за вогні, які вони з Пітом спостерігали в небі («Вони повернулися!» — кричала Беккі, як дівчинка перед телевізором у старому фільмі Стівена Спілберґа), але Генрі вони чомусь подобалися значно менше. Гуркіт усіх цих машин і генераторів був якийсь… голодний, а то й кровожерливий.

— Це вже точно, кролику, — сказав він. І все ж через те, що іншого виходу справді не було, став підніматися на останній пагорб між ним і справжньою дорогою.

Нагорі він зупинився і, задихаючись, повис на лижних палицях. Тут вітер дув сильніше і, здавалося, проймав крізь одяг. Занила рана на лівій нозі від ручки управління поворотниками, і знову прийшла думка: ану як під пов’язкою вже прижилася маленька золотаво-червонувата колонія? Занадто темно, щоб роздивитись, а коли єдина гарна новина полягає у відсутності новин, може, воно й на краще.

«Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов». Робити було нічого, довелося спускатися пагорбом до розгалуження, де закінчувалася Просіка.

Цей бік пагорба був крутішим, і незабаром Генрі вже скоріше їхав, ніж ішов на лижах, набираючи швидкість і не знаючи, яке почуття його охоплює: страх, збудження чи якась нездорова суміш обох. Зрозуміло, що він їхав надто швидко для майже нульової видимості і своїх навичок швидкісного спуску, майже так само іржавих, як кріплення на лижах. З обох боків миготіли розмиті силуети дерев, і йому раптом спало на думку, що з усіма негараздами можна впоратись одним махом. Не «вихід Гемінґвея», звичайно. Нехай це називається «вихід Боно».

Шапка злетіла з голови. Він автоматично потягнувся за нею, махнувши майже невидимою в темряві лижною палицею, і одразу ж утратив рівновагу. Ще мить, і він завалиться в сніг. Може, воно й на краще, якщо при цьому не переламати ніг до бісової матері. Принаймні рух зупиниться. Потім він просто встане і…

Спалахнули яскраві вогні, величезні прожектори на вантажівці, і, перш ніж ненадовго осліпнути, Генрі встиг побачити щось схоже на довгий лісовоз, який перегородив кінець Просіки. Перед прожекторами, що ясно вистежували рух, стояла шеренга людей.

— Стояти! — наказав страхітливий, посилений гучномовцем голос. — Ані руш, або відкриваємо вогонь!

Генрі впав, важко і незграбно. Лижі злетіли з ніг. Кісточка підвернулася так боляче, що він зойкнув. Одну палицю він випустив, друга зламалася посередині. Від удару повітря вилетіло з легень великою хмарою білої пари. Трохи проїхавши вниз із розчепіреними ногами, він зупинився в позі, що нагадувала свастику.

Зір почав повертатися, Генрі почув рипіння снігу під ногами. Засовався, зумів сісти, але так і не зрозумів, чи зламане в нього щось.

Нижче на схилі, футів за десять[98] від нього, стояли шестеро людей, які відкидали нереально довгі й чіткі тіні на іскристий свіжий сніг. Усі були в куртках і прозорих пластикових масках, що закривали ніс і рот. Маски, схоже, мали складнішу конструкцію, ніж респіратори, які Генрі знайшов у сараї, але призначалися для того самого.

Ще в усіх шістьох були автомати, і націлені вони були на Генрі. Тепер здавалося, що він дуже вдало забув у «скауті» «ґаранд» Джонсі і свій «вінчестер». Якби в нього була зброя, до порізу на нозі вже додалася б дюжина нових дірок по всьому тілу.

— Щось я вас не розумію, — прохрипів він. — Не знаю, чого ви боїтесь, але я…

— Встати! — проголосив божественний голос із боку вантажівки. Люди, що стояли перед Генрі, частково затулили світло, і він побачив іще одну групу біля підніжжя пагорба, прямо на місці з’єднання доріг. Усі були озброєні, крім одного, який тримав мегафон.