Розділ «Частина друга. Випускний»

зі своєю звичайною швидкістю. До місця події квапилися машини, люди бігли в халатах, нічних сорочках і піжамах. Вона побачила, як з будинку, в якому містилися чемберленський поліційний відділок і суд, вийшов якийсь чоловік. Рухався він повільно. Машини їхали повільно. Навіть люди, що бігли, пересувалися повільно.

Вона побачила, як чоловік на сходах поліційного відділка приклав долоню до рота й щось прокричав. Прокричав нечітко, поверх завивання сирен ратуші й пожежних машин, поверх ревіння вогняного чудовиська. Почулося щось схоже на:

— Агой! Пиріжи сци харкає!

Уся вулиця була мокра. На воді танцювало світло. Коло заправки «Амоко».

— …туди, там бенз…

А тоді світ вибухнув.

Зі свідчень Томаса К. Квілена, даних під присягою перед Комісією з розслідувань штату Мейн у зв’язку з подіями 27—28 травня в Чемберлені (подана нижче скорочена версія взята з книги «Чорний Випускний: звіт Комісії Вайт», Нью Йорк: Signet Books, 1980):

П: Містере Квілен, Ви живете в Чемберлені?

В: Так.

П: Назвіть свою адресу.

В: У мене кімната над більярдною. Я там працюю. Витираю підлогу, чищу столи пилососом, доглядаю ігрові машини — пінбольні автомати й усе таке.

П: Де Ви були ввечері двадцять сьомого травня о 22 : 30, містере Квілен?

В: Ну… правду кажучи, сидів у каталажці в поліційному відділку. Розумієте, мені платять у четвер. І я завжди святкую це й добряче налигуюся. Я йду до «Кавалера», п’ю «Шліц» і трохи граю в покер у задніх кімнатах. Але п’яним я стаю злий. У моїй голові тоді наче регбі якесь починається. Халепа, га? Якось я втулив одному хлопцеві стільцем по голові, і…

П: Чи Ви зазвичай ходите до поліційного відділка, коли відчуваєте, що у Вас наближається такий напад гніву?

В: Аякже. Шериф Отіс мені дружбан.

П: Ви говорите про шерифа Отіса Дойла з цього округу?

В: Ага. Він сказав, що я можу заходити, коли захочу, якщо відчую, що злішаю. У вечір перед випускним нас хлопців кілька грало в задній кімнаті в «Кавалері» у стад-покер, і мені чогось подумалося, що Швидкий Марсель Дюбай мухлює. Тверезим я б такого не помислив — француз і у власні карти не дивиться, бо думає, що то нечесно, — але мене розпалило. Я тоді вже бахнув кілька келихів пива, тож скинув карти й пішов до відділка. Там саме вахтував Плессі, він і закрив мене в камері. Цей Плессі — хороший хлопчина. Знався я колись із його матір’ю, але то було багато років тому.

П: Містере Квілен, чи не могли б Ви повернутися до подій вечора двадцять сьомого, 22 : 30?

В: А я хіба не про них?

П: Дуже сподіваюся. Продовжуйте.