Розділ «Частина друга. Випускний»

Отоді засміялися всі. І я теж, Боже мені поможи. Це було так… дивно.

У дитинстві в мене була книжка диснеївських казочок, що називалася «Пісня Півдня», і в ній — та казка Дядечка Римуса про смоляне опудальце. Там був малюнок того опудальця, що сиділо посеред дороги й скидалося на тих старожитніх артистів, які розфарбовувалися під негрів, — із зачорненими обличчями й великими білими очиськами. Коли Керрі розкрила очі, вона виглядала точно як вони. У неї тільки очі не були червоні. А ще на них потрапило світло, від чого вони здалися скляними. Боже мене помилуй. Але найбільш на світі вона була схожа на Едді Кентора[15], який ото викочував очі, коли співав.

Тому люди й засміялися. Ми не могли втриматися. Від таких речей або смієшся, або божеволієш. Керрі так довго була предметом жартів, що ми всі відчули, ніби стали того вечора частиною чогось особливого. Ми ніби стежили за тим, як людина знову приєднується до людства, і я, наприклад, подякувала за це Богові. А тоді сталося оте. Той жах.

Ми не могли зробити нічого іншого. Лишалося або сміятися, або плакати, та хто міг справді змусити себе розплакатися через Керрі після всіх тих років?

Вона сиділа й дивилася на них, а сміх наростав, ставав дедалі гучнішим. Люди трималися за животи, складалися удвоє й показували на неї пальцями. На неї не дивився тільки Томмі. Він нібито сповз зі свого місця, наче заснув чи що. Але ніхто не бачив, чи його поранено, — він був надто сильно заляпаний.

А тоді її лице… розпалося. Не знаю, як це ще передати. Вона притулила руки до обличчя й важко підвелася. Потім ледь не заплуталася в ногах і впала, від чого люди засміялися ще сильніше. Вона наче… зіскочила зі сцени. Наче велика червона жаба зістрибнула з латаття. Вона знову мало не впала, але таки втрималася на ногах.

До неї побігла міс Дежарден, і вона вже не сміялася. Вона простягла до неї руки, але тоді повернула якось убік і врізалася в стіну коло сцени. Це було дуже дивно. Не перечепилася, нічого такого. Її просто ніби хтось штовхнув, але штовхати було нікому.

Керрі побігла крізь натовп, притуливши руки до лиця, і хтось підставив їй ногу. Не знаю, хто то був, та тільки вона полетіла обличчям уперед і залишила на підлозі довгий червоний слід. У неї вирвався якийсь «уфф!», я це пам’ятаю. Від цього я засміялася ще сильніше, від отого її уфкання. Вона поповзла підлогою, а тоді підвелася й вибігла. Вона проскочила повз мене. Я відчула запах крові. Пахло чимось хворим і зогнилим.

Вона спустилася, перескакуючи сходи, а тоді вискочила з дверей. І зникла.

Сміх якось потроху вщухав. Дехто продовжував пирхати. Ленні Брок витягла велику білу хустинку й витирала нею очі. Саллі Макманус уся зблідла, ніби її от-от мало вивернути, але й вона хихотіла, наче не могла зупинитися. Біллі Боснан просто стояв зі своєю диригентською паличкою в руці й хитав головою. Містер Люблін присів коло міс Дежарден і гукав, щоб принесли серветок. Міс Дежарден роз’юшила носа.

Ви маєте зрозуміти, що все сталося менш ніж за дві хвилини. Ніхто не зміг скласти все в одну картину. Ми були приголомшені. Хтось бродив залою, хтось балакав, але не дуже багато. Гелен Шайрз розплакалася, від чого ще кілька дівчат пустилися в сльози.

Тоді хтось закричав: «Лікаря! Бігом кличте лікаря!»

То був Джозі Врек. Він стояв навколішки перед Томмі Россом на сцені, а обличчя мав біле мов папір. Він спробував його підняти, від чого трон перекинувся й Томмі перекотився підлогою.

Ніхто не поворухнувся. Усі просто глипали очима. Я наче вмерзла в кригу. «Господи, — тільки й могла подумати я. — Боже, Боже, Боже». А тоді додалася інша думка, наче геть якась не моя. Я думала про Керрі. І про Бога. Усе так переплуталося, просто жахливо.

Стелла глянула на мене й сказала: «Керрі повернулася».

А я сказала: «Точно».

Двері до вестибюля махом закрилися. З таким звуком, наче в долоні плеснули. Хтось там позаду закричав, і почалася штовханина. Усі разом кинулися до дверей. Я просто стояла на місці й не могла повірити баченому. Коли дивилася в той бік, саме перед тим, як до дверей підбігли перші люди, то побачила, як Керрі заглядає всередину, а обличчя в неї таке обмазюкане, ніби його індіанці розфарбували на війну.

Вона всміхалася.

Усі напирали на двері, гатили в них кулаками, але ті не піддавалися. Коли туди наперло більше народу, я побачила, що тих перших притисло до дверей, і вони тепер кректали й хрипіли. Двері ніяк не відчинялися — а їх же ніколи не замикали, бо так вимагають закони штату.

Містер Стівенс і містер Люблін забрели в юрбу й почали відтягувати людей, смикаючи за піджаки, спідниці, за що вхопляться. Усі верещали й шукали сховку, як худоба. Містер Стівенс роздав ляпаси кільком дівчатам і врізав Віку Муні кулаком під око. Вони кричали до них, щоб усі бігли до пожежного виходу. Дехто так і зробив. Тому вони й вижили.