Розділ «Частина друга. Випускний»

(ох…. я… ВКРИТА… нею)

забарвилися гидким фіолетовим відтінком відрази й сорому. Вона відчувала свій запах, і то був сморід крові, жахливий вологий мідний сморід. У мерехтливому калейдоскопі спогадів вона побачила, як кров густо стікає її голими стегнами, почула мірний плюскіт води об кахлі, відчула шкірою м’які удари тампонів і прокладок, у той час як чиїсь голоси спонукали її ЗАПХНУТИ ТАМПОН, згадала смак густої, надмірної гіркоти страху. Вони нарешті влаштували їй такий душ, як завжди хотіли.

До першого голосу приєднався другий, а за ним третій — дівчачий сопрановий регіт — тоді четвертий, п’ятий, шостий, дванадцятий, — а тоді всі, геть усі засміялися. Вона бачила їх. І Вік Муні сміявся. Вона бачила. Його шоковане обличчя застигло, але з горла все одно вилітав сміх.

Вона сиділа майже непорушно, дозволивши тому шуму перекотитися через неї хвилею. Вони всі й досі були гарні, навколо й досі все було чарівно й дивовижно, але вона перейшла межу, і тепер сторінки її казки позеленішали й погнили від лихих чарів. У цій казці вона мала відкусити від отруйного яблука, на неї мали напасти тролі, її мали з’їсти тигри.

Вони знову сміялися з неї.

І зненацька греблю прорвало. На неї зійшло жахливе усвідомлення того, наскільки жорстоко з неї познущалися, і жахливий, безчутний крик

(вони ДИВЛЯТЬСЯ на мене)

почав рватися назовні. Вона піднесла руки до обличчя, щоб сховати його, і зіпнулася на ноги. Вона думала тільки про втечу, про те, щоб забратися зі світла, дати темряві огорнути й приховати її.

Вона ніби бігла крізь патоку. Її зрадницька свідомість змусила час ледь-ледь повзти; було схоже на те, ніби Бог перемкнув швидкість програвання платівки з 78 обертів до 33 1⁄3. Навіть сміх наче сповільнився й знизився на кілька тонів до зловісного басового гуркоту.

Ноги перечіпалися одна об одну, і вона ледь не впала з краю сцени. Втрималася, нахилилась уперед і зіскочила на підлогу. Гуркіт їхнього реготу залунав гучніше. Ніби хтось трусив каменюки в діжці.

Вона не хотіла нічого бачити, але таки бачила; світло було надто яскраве, і вона бачила всі обличчя, роти, зуби, очі. Бачила власні закривавлені долоні перед обличчям.

До неї бігла міс Дежарден, і її обличчя було сповнене брехливого співчуття. Керрі бачила, що під поверхнею справжня міс Дежарден хихотіла й реготалася з гіркою вредністю старої діви. Губи міс Дежарден розкрилися, і з них вирвався жахливий, повільний, глибокий голос:

— Дай я тобі допоможу, люба. Ох, мені так шко…

Вона вдарила в її бік,

(раз-два)

Міс Дежарден полетіла геть, відскочила від стіни коло краю сцени й упала лантухом.

Керрі бігла. Вона промчала крізь гущу людей. Руки тримала перед обличчям, але все одно бачила все крізь тюремні ґрати своїх пальців, бачила їх, бачила, які вони — прекрасні, огорнуті світлом, убрані в яскраві, янгольські шати Визнання. Блискуче взуття, ясні лиця, акуратні зачіски родом із салонів краси, сукні з блискітками. Вони відступали від неї, наче від зачумленої, але продовжували сміятися. Тоді хтось підступно підставив ногу

(о саме це завжди йде слідом о так)

і вона впала на руки й коліна, і поповзла, поповзла підлогою, а волосся, що злиплося від крові, лізло їй в очі, вона повзла, як святий Павло по дорозі в Дамаск, коли його очі засліпли від світла. Далі хтось ще має дати їй під сраку.

Але ніхто не дав, і вона знову зіп’ялася на ноги. Усе почало прискорюватися. Вона вискочила з дверей, дісталася вестибюля й злетіла вниз тими ж сходами, якими вони з Томмі так велично увійшли дві години тому.