Розділ «Частина друга. Випускний»

Була десята двадцять п’ять, і відчуття дедалі гіршало. Сью стояла перед газовою плиткою на одній нозі й чекала, доки молоко запарує, щоб укинути в нього какао. Двічі вона рушала була нагору, щоб одягти нічну сорочку, і двічі зупинялася, бо її без жодної причини притягувало до себе вікно на кухні, що виходило на Цегельний пагорб і виїзд на трасу 6, яка вела до містечка.

Тепер, коли сирена, розміщена на даху ратуші на Мейн-стріт, почала верещати в ніч, загасаючи й наростаючи в панічному циклі виття, вона навіть не одразу обернулася до вікна, а спершу вимкнула газ під молоком, щоб воно не підгоріло.

Сирена на ратуші вмикалася щодня опівдні й тільки тоді — за винятком збору добровільної пожежної бригади під час сезону лісових пожеж у серпні й вересні. Вона призначалася виключно для серйозного лиха, і її крик лунав у порожньому будинку страхітливо й потойбічно.

Вона рушила до вікна, але повільно. Вищання сирени наростало й опадало, наростало й опадало. Десь почали дудніти клаксони, ніби вітаючи весільний кортеж. Вона бачила своє зображення в темній шибці — розтулені губи, розширені очі, — доки його не приховала сконденсована волога її дихання.

До неї прийшов напівзабутий спогад. У початковій школі в них були навчання з цивільної оборони. Коли вчитель плескав у долоні й казав: «Звучить міська сирена», — треба було залізти під парту, закрити голову руками й чекати або сигналу, що все добре, або того, що ворожі ракети зітруть тебе на порох. Тепер у її думках чітко проступили ці важкі слова

(звучить міська сирена)

як листочки рослини на білому аркуші гербарію.

Далеко внизу, десь ізліва, з боку шкільної стоянки — кільце натрієвих ліхтарів по периметру робило її певною прикметою, хоч самої школи в темряві видно не було, — спалахнуло так, наче сам Бог викресав там іскру.

(це ж там цистерни з пальним)

Іскра повагалась, а тоді розцвіла жовтогарячим. Тепер уже стало видно і школу, і те, що вона горить.

Вона вже підбігала до шафи по куртку, коли перший глухий, ревучий вибух струснув підлогу під її ногами й зацокав материною порцеляною в шафках.

Уривок із «Ми вижили на Чорному Випускному» авторства Норми Вотсон (опубліковано в серпневому випуску Reader’s Digest за 1980 рік у рубриці «Трагедії з реального життя»):

— …і все сталося так швидко, що ніхто по-справжньому й не зрозумів, що діється. Ми всі стояли, аплодували й співали шкільну пісню. Тоді — я стояла біля столика помічників, першого при головному вході, обличчям до сцени — угорі блимнуло, й сильні лампи над сценою освітили щось металеве. Я стояла з Тіною Блейк та Стеллою Горан, і вони, здається, теж це побачили.

Раптом у повітрі пролетіла величезна червона пляма. Вона частково плеснулася на панно і збігла донизу довгими патьоками. Я одразу зрозуміла, що то кров, ще до того, як вона впала на них. Стелла Горан подумала, що фарба, але в мене було передчуття, таке саме, як тоді, коли мого брата збив сіновоз.

Їх повністю залило. Керрі перепало більше. Вигляд вона мала точнісінько такий, ніби її вмочили у відро з червоною фарбою. Вона просто сиділа. Зовсім не рухалася. Той гурт, що був ближче до сцени, «Джозі й місячні промінці», теж забризкало. У гітариста інструмент був чисто білий, і його геть укрило червоними цятками.

Я сказала: «Господи, це ж кров!»

Коли я це вимовила, Тіна закричала, дуже голосно. Її ясно почули по всій залі.

Люди перестали співати, і все навколо геть затихло. Я не могла ворухнутися. Приросла до підлоги. Я глянула вгору й високо над тронами побачила два відра, що теліпалися, гойдалися й билися одне об одне. З них і досі ляпало. Зненацька вони полетіли вниз, а за ними потяглося чимало вільної мотузки. Одне з відер ударило Томмі Росса по голові. Воно гучно бамкнуло, наче гонг.

Когось це насмішило. Не знаю, кого саме, але то був не такий сміх, коли людині смішно чи весело. Сміх був дикий, істеричний і жахливий.

У ту саму мить Керрі широко розкрила очі.