Розділ «Частина друга. Випускний»

Вона витягла інструменти, замурзавши ящиком увесь свій новенький светр. Він кректав і не повертав голови. Його футболка випнулася з джинсів, і під гладенькою засмаглою шкірою, що відкрилася її погляду, живо грали м’язи. Вони заворожили її, і вона відчула, як виткнувся з куточка рота її язик. Вона допомогла йому стягнути покришку з колеса, зачорнивши нею долоні. Машина загрозливо хиталася на домкраті, а запасна покришка в двох місцях була стерта до лисини.

Коли роботу було завершено й вона повернулася до машини, на її светрі й дорогій червоній спідниці залишилися чималі розмазані масні плями.

— Якщо ти думаєш… — почала вона, коли він сів за кермо.

Він підсунувся сидінням ближче й поцілував її, водячи настирними руками від талії до грудей. Його подих був духмяний від тютюну; вона також відчула запахи гелю для волосся й поту. Нарешті вона задихано відірвалася від нього та обдивилася себе згори. Тепер светр був ще обтертий брудом і дорожньою пилюкою. Двадцять сім п’ятдесят у «Джордан Марш», а робити з ним тепер нема чого, крім як викинути. Вона сильно, ледь не до болю, збудилася.

— Як же ти це поясниш? — спитав він і знов поцілував її. З дотику його губ здавалося, що він либиться.

— Торкайся мене, — сказала вона йому на вухо. — Торкайся мене скрізь. Забрудни мене.

Він так і зробив. Одна панчоха розірвалася, наче розкрила рота. Її й без того коротка спідниця задерлася до талії. Він жадібно вхопив її без жодної ніжності. І або це, або раптове дихання смерті довело її раптом до судомного оргазму. Вона пішла з ним на бокс.

— За чверть восьма, — сказав він і сів на ліжку. Тоді засвітив лампу й почав одягатися. Його тіло й досі заворожувало її. Вона згадала, як усе сталося в понеділок увечері. Він був…

(ні)

Вона матиме вдосталь часу подумати про це пізніше — може, коли ці спогади згодяться ще для дечого, а не тільки даремно збудять. Вона скинула ноги з ліжка і вступила в тоненькі трусики.

— Може, це погана ідея, — сказала вона, не знаючи точно, кого перевіряє — себе чи його. — Може, нам слід просто лягти знов до ліжка і…

— Це класна ідея, — сказав він, і його обличчям пробігла весела тінь. — Свиняча кров для свині.

— Що?

— Нічого. Давай. Одягайся.

Вона так і зробила, і коли вони зійшли чорними сходами, відчула, як у животі розцвітає хижою нічною квіткою й розповзається лозами неймовірне збудження.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 45):

Знаєте, я не настільки шкодую про все, як людям здається. Звісно, вони не говорять про це прямо — зазвичай проголошують, як страшенно шкода їм самим. І зазвичай одразу після цього просять мій автограф. Але вони очікують, що мені буде шкода. Вони очікують, що я розчулюся, носитиму чорне, забагато питиму чи сяду на наркотики. Вони казатимуть: «Ох, таке горе. Але ж ви знаєте, що з нею сталось…» — і все таке.

Але «шкода» — це одна з найдешевших людських емоцій. Ми кажемо, що нам шкода, коли розливаємо каву з чашки чи коли наша куля злітає в бокову канавку в командній грі в боулінг. Справжня журба така ж рідкісна, як і справжня любов. Мені вже не шкода, що Томмі помер. Він тепер надто схожий мені на якусь давню мрію. Це може прозвучати жорстоко, але з часів Випускного сплинуло багато води. Я не шкодую про свідчення, які дала Комісії Вайт. Я сказала правду — стільки, скільки її знала.

Але мені шкода Керрі.

Знаєте, її забули. Перетворили на якийсь там символ і забули, що вона була людиною, такою ж справжньою, як і читачі цих рядків, зі своїми надіями, мріями та всім таким. Мабуть, нема сенсу вам про це казати. Тепер уже ніщо не перетворить її з газетного персонажа знову на людину. Але вона нею була, і вона страждала. Страждала більше, ніж будь-кому з нас може бути відомо.