Розділ «Частина друга. Випускний»

Коли Фрида усміхнулася, Керрі відчула, як розслабляється всередині якась стара іржава гайка. Затим прийшло тепло. Спокій. Легкість.

— Де ти купувала сукню? — спитала Фрида. — Вона прекрасна.

— Сама пошила.

— Сама? — Очі Фриди розкрилися від щирого здивування. — Всертися можна!

Керрі відчула, що несамовито шаріється.

— Так. Я… я люблю шити. Купила тканину «У Джона» у Вестовері. Тут доволі простий шаблон.

— Ходімо, — сказав Джордж до них усіх. — Гурт уже скоро гратиме. — Він закотив очі й видав комічний танець, хвацько притупуючи й вихиляючи колінами. — Вжиу-вжиу-вжиу. Ми, ґуки, любимо жирні гітарні ві-і-ібрації.

Коли вони заходили всередину, Джордж пародіював Боббі «Флеша» Пікетта, Керрі розповідала Фриді про сукню, а Томмі усміхався, засунувши руки в кишені. Сью сказала б йому, що це ламає красу ліній смокінга, але до біса його — здається, все вдалося. Поки що справа йшла чудово.

Йому, Джорджу і Фриді лишалося жити менш як дві години.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 132):

Позиція Комісії Вайт з приводу того, що запустило ланцюжок подій того вечора — двох відер свинячої крові над сценою, — загалом здається слабкою і непевною, навіть у світлі скупих речових доказів. Якщо повірити чуткам із безпосереднього оточення Нолана (говорячи до жорстокості відверто, його друзі не здаються настільки розумними, щоб брехати переконливо), то Нолан повністю забрав керівництво цією змовою з рук Крістіни Гарґенсен і діяв з власної ініціативи…

Він не любив балакати за кермом; він любив кермувати. Цей процес давав йому таке відчуття сили, якого не давало ніщо інше, навіть злягання.

Перед ними стелилася чорно-біла, ніби з фотографії, дорога, а стрілка спідометра тремтіла за позначкою сімдесят миль на годину. Біллі походив з неповної родини; його батько пішов після краху погано продуманої спроби відкрити заправку, коли Біллі було дванадцять, а в матері було щонайменше четверо інших кавалерів. Наразі її найбільшою прихильністю користався такий собі Брюсі. Його напоєм було віскі Seagrams 7. Вона теж перетворювалася на страшну каргу.

Але машина… Машина давала йому владу і славу зі своїх містичних джерел сили. Вона робила його тим, із ким треба рахуватися, тим, у кого є мáна[11]. Не випадково він найчастіше вкладав дівчат саме на заднє сидіння. Машина була його рабинею і богинею. Вона давала й могла забрати. Біллі багато разів використовував її, щоб забирати. Довгими безсонними ночами, коли його мати і Брюсі сварилися, Біллі готував собі попкорн і йшов кататися й вишукувати бродячих собак. Були ранки, коли він ставив її до гаража, який зібрав за будинком, вимкнувши двигун і давши їй нечутно закотитися всередину, а з переднього бампера й досі крапало.

На цю пору вона вже добре знала його самого і його звички, тож не переймалася розмовою, яку він усе одно пустив би повз вуха. Вона сиділа коло нього, підігнувши під себе одну ногу, й жувала кісточку пальця. Фари машин, що мчали повз них трасою 302, м’яко підсвічували її волосся, додаючи до нього срібла.

Він роздумував, на скільки її ще вистачить. Мабуть, уже ненадовго. Якось усе йшло до цього ще на ранніх стадіях, і коли справу буде зроблено, клей, що тримає їх разом, висохне й витреться, лишивши по собі тільки загадку про те, як вони взагалі могли зійтися докупи. Він думав, що далі вона, певно, стане йому менш схожа на богиню, а більше знову на звичайну світську курву, і від цього йому захочеться трохи її провчити. Або й не трохи. Натовкти її носом.

Вони вибралися на Цегельний пагорб, і внизу вигулькнула школа, стоянка біля якої була заставлена дутими й лискучими татковими машинами. Він відчув, як у горлі піднімається знайомий кавалок огиди й ненависті. Вони отримають своє

(пам’ятний вечір)

аякже. Завиграшки.

Навчальні крила шкільної будівлі стояли темні, тихі й покинуті; у вестибюлі горіло стандартне жовте світло, а скляним акваріумом, що був східним краєм спортзалу, розливалося м’яке помаранчеве сяйво, ефірне і майже примарне. Знову гіркий присмак у роті й бажання жбурляти каміння.