Розділ «Лихі люди (Товариші)»

Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та курево – чорною калюкою укрили всі широкі дороги…

Добиралося до полудня. Кальною улицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка – і, знай, молила свого машталіра поганяти скоріше.

– Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його, – поганяй, Іване! – молила вона своїм журливим голосом. – Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!

– Та воно ви, пані, цілу дорогу – все швидше та швидше! – одказав машталір. – То он до того ліска, то он до того села, то до тії хати… Воно-то нам сидіти добре, а коні, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.

– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жінка.

Іван не сказав нічого; шморгонув тільки батогом по конях, сіпнув віжками – і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі і очах лежала чорна туга. Трусячись, тільки не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла – побігла до брами.

– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.

Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору – швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – і знову зачинилася.

– Ви чого? – спитав її неласкаво худий, шолудивий смотритель.

– Побачитись з сином.

– Опізнилися, матушка!

У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!

– Опізнилися, кажу, – знову мовив смотритель і одвернувся.

– Боже ж мій! Коли ж мені прийти?

– Прийом до обіду тільки буває.

– Я ж здалека приїхала… за сотню верст забилася. Змилосердіться надо мною, – кланяючись, прохала стара.

Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.

– З ким ви хочете бачитись? – спитав, помовчавши.

– З сином… з Петром Телепнем.

– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похолонуло.