Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.

– З ним не можна!

– Зовсім не можна? – ледве вимовила стара.

– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете разрішеніє, то до обіду можна.

– У кого ж те разрішеніє брати?

– У полковника… – І смотритель сказав прозвище.

– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїжджа людина… у мене немає нікого знайомого, хто б указав.

– Язик, матушка, до Києва доводить!

Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла – і, хитаючись, пішла назад.

– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… – ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.

– Я так і знав! – гукнув той. – Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.

– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…

– Сідайте хоч скоріш! – змилосердився Іван.

Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней – і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях… Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з’ївши крихти хліба з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?

Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам’яна гора, навернули чорні думки – мов гарячою сіркою пекли його серце, залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися кров’ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.

Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.

– Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув він.

– Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним бачитись.

– Сегодня поздно. Завтра, матушка.

І заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!