Розділ «Лихі люди (Товариші)»

Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.

– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?.. Жук, что ли, – вів далі річ Шестірний… – вы еще с тех лет отличались… исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?..

Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.

– Садитесь… Чего вы стоите? – солодко вимовив Шестірний. – Садитесь… расскажите нам все, что вы знаєте по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться. – Очі у Шестірного горіли; зуби виблискували.

Петро мовчав – і все дивився на Шестірного. Оже погляд його тепер не світив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?

– Что же вы молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте.

Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать – і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.

– Вы забываете долг приличия, – здвигаючи брови, мовив офіцер.

– Пусть уж мы с вами были товарищи, – мовив Шестірний, – и теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот их… – і він указав на офіцера.

Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.

– Пусть так! – знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем. – Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможных положения: стоячеє и лежачеє… Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаете?

Петро шпарко повернувся набік. Грізний його погляд упав на офіцера.

– Ви взяли мої бумаги? – скрикнув він. – Покажіть їх прокуророві – хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було у гімназії! – І знову Петро ліг на спину.

Шестірний цмокнув, скривився.

– Хорошо… Вы отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?

– Я нічого не скажу! – крикнув Петро. – Мені ні в кого і нічого прохати.

– Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, – промовив Шестірний до офіцера.

Обидва знялися; порипіли чобітьми – і вийшли. Москалі забрали стульці, і знову зачинилися перед Петровими очима двері.

Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова і очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками – і, мов навісний, забігав по хаті… Одіймаючи руки від голови і стулюючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю, і заскреготав зубами… «О, чом я, чом я не вп’явся йому у ті зелені очі?!» – сичав його голос по хаті.

Петро знову ухопився руками за голову; знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад – нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці – ганяє своїми тонкими ніжками по дерев’яній долівці; учепиться зубами в залізний прут – гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік – знову ганяє по мишоловці…