Розділ «Лихі люди (Товариші)»

Петро мав був перечити.

– Стій! не переч! Ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук. – Я тільки бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, Петре, однакове… Де воно буде – чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!

Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону – і глянуло холодними очима…

Петро скрикнув і прокинувся.

Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося; голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки потягли його далі.

Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що і як. Далі обід… сон…

Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

– А знаєш, де Шестірний? – спитав Петро Жука.

– А де?

– Правовідом…

– О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо – як він високо піде угору, – сказав на прощання Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки – до човнів. Часто після того Петро і з товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своею працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тільки бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.

Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше та глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повитати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері – поїхав у місто П…

Темна дощова ніч, холодна і непривітна хата, німі, мовчазні стіни, вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…

«Хіба се воно? Хіба так можна жити?» Він знемігся; упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… «Що я зробив кому? в чім провинився?» – шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що і кому.

З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчиняла їх, і не одну тільки половину, а разом обидві.

Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими гудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам – невеличкого росту; рум’яний на виду; очі – жовто-зелені; зуби – білі, тонкі та довгі, мов голочки. Петро скочив з постелі.

– А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! – усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.

Петро уп’ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!

– Мы с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! – крикнув він, повертаючись назад.