Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Цссс… – ховаючи в сірячину голову, одказав він. – Чого ти? Хто ти?..

– Хіба ти не пізнав мене, Петрусю? – запитала жалібно мати.

– Не кажи мені любих слів! – скрикнув він, визвірившись. – Чуєш?.. Чого ти прийшла сюди?.. Що ти хочеш від мене?.. У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?.. Я по очах бачу, що ти добра людина… Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні… ні… я бачу… По очах бачу, що ти не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та мати… Ти моєї матері не знаєш? ні?!

– Хіба ти не пізнав мене, Петре? – з плачем вимовила мати.

– Н-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То – страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?

– Батько твій дома.

– Правда твоя… А що він робить?

– Мучиться не згірше, як і твоя мати, – плаче стара.

– Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив… Чуєш, не любив?.. Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?.. Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!! – скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.

Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем – і… як сніп, повалилася мати додолу.

– Ге-е-е…е-ть! – скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.

– Виведіть його! – крикнув смотритель на москалів. Двері розчинились – і Петро спрожога вибіг. За ним побігло два москалі, що привели його.

– Води! – скрикнув смотритель. – Води! помочі старій!

Принесли води, збризнули – ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули у рот води. Забулькотала вона у горлі – стара похлинулася, здригнула – і розкрила очі.

– О-ох! – мов з-під землі, вирвалось з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова у неї, наче в п’яної, хиталася, не держалася на в’язах.

– Підведіть! – скомандував смотритель.

Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни і тяжко зітхала.

– Матушка! а, матушка! – обізвався молоденький москаль. – Напейтесь водицы.

– Ох… о-ох! – стогнала стара. – Сину мій… сину!.. – сльози градом котилися з очей.

– Водицы испейте, матушка! – умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.